Ми так звикли до вибухів, що боїмося тиші

І.

Чергова важка ніч для Києва. Серед постраждалих — знову діти. В повітрі — запах диму. Втомлені люди, без натяку на сон, повертаються з укриття, що розташоване в підземному паркінгу. Малеча досипає на руках у батьків. Магазинчик у дворі відкривається о восьмій. Я, закутана в теплу куртку, що тільки очі видно, стою під дверима Бадьорого. Подумки:

— Блін, не глянула на годинник, як виходила. Котра ж зараз? — втупилась в телефон. — Фаак… Без двадцяти. Назад не піду, почекаю, — сама до себе.

Важкість повітря давить на голову. Насторожені вуха досі чують свист, гул, вибухи — і знову свист. Хочеться їсти.

Споглядаю на бетонні вулики, сканую, чи цілі сусідні будинки. Цілі. Хмари диму розповзаються небом. Біля автомату з водою милий дідусь свариться:

— Шайтан-машина! Я ж пихав гроші! Ти шо зʼїла? Давай воду, клята посудино! — ехом розходиться вулицею дідова лайка.

Після безсонної ночі хочеться злитися. І добре, що не свою бабуську сварить, а бездушний водяний автомат.

Консьєржка відкрила двері і дбайливо, як мама-квочка, запускає мешканців будинку до їхніх осель.

— Які ви втомлені, мої любі… Це ж нада нам таке — всю ніч гриміло. Я вже й прощалась, звонила рідним… в який раз, — з усмішкою про серйозне говорить.

— Втомлені, але добре, шо живі, тьоть Люсь, — тепло підсумовує сусід.

В пошуках кофеїну і їдла я обійшла квартал. Вивчила графіки роботи магазинчиків і ресторанів довкола. В «Круасанах» молода жінка повідомила, що сьогодні відкриття буде пізніше. І ніхто не запитує причину — всі мовчки розуміють, чому.

Намотавши коло, я повернулась до Бадьорого. Ще 10 хвилин до відкриття. На порозі магазину зустрічає продавчиня. Палить. Я не засуджую.

— До вас вже можна? — ввічливо, наскільки вмію, запитую я.

— А чого ж не можна? — всміхається.

— Нуу, ще 10 хвилин до відкриття.

— Забігай. У мене корона не впаде, — запрошує.

Коротко обговорили ніч. Стомлений вигляд кричить, що вона теж не спала. І тепер до одинадцятої вечора ще зміну відпрацьовувати. Сильні люди. Я після такого зазвичай беру удальонку. В Бадьорці удальонок не дають.

— Так бігла на роботу, що забула резинку чи крабіка. Тепер оце зміну розпатланою стоять. Ну нічо… Зараз осьо резинкою для грошей шось накручу — і гарно будееее, — тішиться з простоти і геніальності власної думки продавчиня.

— Гарного вам робочого дня, пані! — прощаюсь і дякую за булки з кавою.

Сну вже не буде сьогодні. Почитаю новини. Обдзвоню рідню, які після кожного обстрілу активно закликають до переїзду в тихіше місце. 

Але чи є зараз тихіше місце, якщо в голові — війна, яку я всюди вожу за собою?