Пролог

Практично все життя я ненавиджу осінь. Хоча мені тільки одинадцять років, але ця пора нестерпна. Всюди мокро, більшість часу падає дощ і дме вітер. Можливо, якби я народилась у іншій сімʼї, в інших батьків… Поки вкотре думала про своє життя, то наступила в калюжу. Одразу ж відчула, як намокла тоненька шкарпетка через те, що в моїх чобітках були тріснуті підошви. Але іншого взуття на осінь та зиму в мене не було, ми не мали змоги собі дозволити купувати щось частіше, ніж раз на пʼять років. Так завжди казала мама.

— Ха-ха-ха! Єва знову мокра курка! Мокра! Курка! — поруч пройшла компанія хлопців-однокласників, які одразу ж зрозуміли, чому я стою і теліпаю ногою, — може купиш собі пакети для сміття? Там твоїм чоботам і місце!

Я вже настільки звикла до цих постійних насмішок та задирань, що навіть не звертала уваги. Якби вони знали, що я вже не раз запихала пакети в чобітки, то сміялися б напевно ще більше. Але це зовсім не допомагало від вологи. Наша сімʼя справді жила бідно, але батьки важко працювали. Тато кожного вечора приходив такий втомлений, що навіть не вечеряв, а одразу ж йшов спати. Мені було його шкода. Я доношувала деякі мамині речі або ж щось з того, що приносила мені добра тітонька Світлана, що жила вище нас поверхом. Вона завжди пригощала мене чимось смачненьким та дозволяла гратися зі своїм котом. Але мама забороняла чомусь мені з нею спілкуватися, то ж я робила це потайки. Наше містечко було невелике, тому про мою сімʼю знали майже всі. Напевно через це і зі мною ніхто не хотів дружити. З ким би не намагалась заговорити, всі сміялися і швидко втікали. Я дійсно виглядала трохи неохайно та бідно, але мене завжди дивувало, невже через таке можливо не хотіти з кимось дружити. Тому поки всі мої однокласники та інші діти зі школи після уроків йшли гуляти в парк, їсти морозиво чи просто додому компаніями, я ж завжди була сама. Багато хто з дітей, які жили на моїй вулиці, чекали поки я дійду сама і аж потім починали йти додому. Зрештою я навчилась себе переконувати, що це я не хочу ні з ким дружити і вони всі мені не подобаються, ніж те, що я була абсолютно самотньою та нікому не потрібною.

Прийшовши додому, зрозуміла, що нікого немає. І була неймовірно рада, бо це мій улюблений час. Тому що можна спокійно дивитися мультики на нашому старенькому чорно-білому телевізорі, бо зазвичай або тато спить на дивані, або мама дивиться якісь свої дурнуваті серіали, які мені зовсім не цікаві. Мультики це була чи не єдина розвага для мене вдома. Я знала, що діти в моїй школі мають свої власні телефони і грають там в якісь ігри. Але коли ж я попросила його собі, моя мама довго сміялася. Це було дуже неприємно, тому я більше не поверталась до цієї теми. Якраз по закінченню останнього мультика, я почула якийсь шум за дверима, отже мама повернулась додому, тому я побігла її зустрічати.

— Привіт, — я вистрибнула з кімнати і міцно обійняла її. Але потім різко відійшла, бо пальто було холодне і дуже мокре.

— Як твої справи? — як завжди спитала вона, але зазвичай це було якось не дуже щиро. Звичайно я на це не ображалась, бо розуміла, матуся втомилась.

— Нормально. Написала сьогодні контрольну з математики. І знову намочила свої чобітки, — я показала пальцем на своє взуття, яке турботливо поставила під батареєю, яка вже декілька років завжди холодна.

— Нічого, скільки тих холодів, — мама витягла з сумки цигарки і підпалила одну, жартівливо випустивши дим мені в обличчя.

— Фу, — я скривилась і закашлялась, — яке воно смердюче. Можеш більше так не робити? І взагалі… не курити.

— Що!? — тон мами став агресивним, тому я чітко знала, що варто заплющити очі, — ти далі мені вказуєш!? 

Вона вхопила мене за комір светра і потрясла. Мама завжди так робила, коли їй не подобалось, як з нею розмовляю або я невчасно щось виконувала. Спочатку мені було дуже дивно, чому мама може так поводитися. Але якось вона пояснила, що у неї є особливі парфуми. І якщо я їх чую від неї, отже вона може бути злою. Я ніби це запамʼятала, але деколи забувала. От як сьогодні.

— Вибач, — тихо сказала я, — я більше так не буду. Відпусти, будь ласка.

— Ти вже мала давно запамʼятати, як ти маєш поводитися, — голос мами став хриплим, — дурне дівчисько. Мало отримала від тата минулого разу?

— А де він? Ви завжди разом приходите…

— Ти диви, а вона далі говорить! — вона почала кричати сильніше, а це означало, що треба ховатись у своїй кімнаті.

Тому я вирвалась з її рук, почувши, як тріщить тканина мого светра і швидко зачинилась у кімнаті, притулившись вухом до дверей, щоб чути, що відбувається там. І все було впринципі без змін. Мама лаялась на мене і на своє життя, щось жбурляла, злилась, бо не могла знайти запальничку. Потім голосно зачинила двері кухні і почала мити посуд. Вона завжди це робила за зачиненими дверима, а мене тоді ніколи не впускала туди. Інколи їй допомагав тато, коли був у хорошому настрої. Зараз мені ж нічого не залишалось, як сісти робити домашнє завдання. В школі я вчилась дуже добре, цим я теж трохи вирізнялась у своєму класі, але це ж і було причиною для ще більших цькувань. Коли я склала портфель на завтра, то глянула на себе у дзеркало. Воно було наполовину надламане, а те що залишилось - з тріщинами. Це сталося в один вечір, коли мама пожалілась на мене татові і він мене виховував. Після того вечора я дуже довго ходила у колготках, щоб приховати синці, а це було пекуче літо. Зараз же я побачила доволі велику дірку на своєму светрі. На очах виступили сльози, бо це був мій улюблений одяг за останні пів року, який подарувала мені тітка Світлана. Вона казала, що він навіть не її доньки, а новий. Побачила його і одразу згадала про мене. Це було надзвичайно приємно, бо якраз тоді був мій день народження. Я акуратно зняла його і сховала в портфель до книжок. Завтра у нас має бути трудове навчання, то попрошу вчительку, щоб допомогла зашити. Потім я перевдяглась у піжаму та залізла під тоненьку ковдру. Спочатку було дуже холодно, адже у всіх інших кімнатах батареї теж не були теплими вже багато років. І ще деколи вимикалось світло.  Я ще не спала, тому почула страшенний шум у коридорі. Впізнала голос тата, веселий сміх мами та ще там було купа якихось інших голосів. Мабуть, це були їхні друзі. В мами з татом їх було так багато, що я не могла навіть усіх запамʼятати. Вони знову зачинились на кухні. Було чути дзенькіт скла і тарілок. Невже мама буде мити посуд при гостях? Це якось неввічливо.