***

Космос завжди приваблював Чоніна своєю загадковістю та багатогранністю. Хлопець хотів дізнатися всі його таємниці, порозмовляти нишком із зірками, переповідаючи їм байки, які прочитав у багаточислених книжках, що рівненько стоять на полиці. Однак, його мрії залишилися мріями, бо в космосі він так і не побував. На жаль.

Реальність, як це часто буває, розбила його дитячі уявлення про світ, показуючи, що таке життєві проблеми. Але навіть, будучи дорослим Чонін не припиняв глибоко в душі мріяти про зустріч із зірками. Він знав, що рано чи пізно це станеться.

— Вітаю, — перед хлопцем вигулькує незнайомець, перегороджуючи йому дорогу.

— Доброго вечора, — Чонін кидає на нього пронизливий погляд, і намагається обійти. Якийсь дивний цей юнак.

— Не підкажете, де ми зараз знаходимося, — Чонін відступає від нього. Може викликати швидку?

— Ви заблукали? — він намагається звучати, якомога м'якше, щоб не налякати хлопця. — Допомогти вам знайти дорогу?

— Ні, — заперечно хитає головою парубок. — Я просто хотів би глянути на карту, бо мій мобільний апарат не працює.

Чонін вирішує проігнорувати його дивну манеру розмови і простягає цьому диваку свій телефон. Той кілька секунд вивчає Google Maps, із кивком віддає хлопцю телефон.

— Дякую вам, Чоніне, і до зустрічі, — він йде, залишаючи хлопця із роззявленим ротом.

— Але я не казав, як мене звати, — говорить в порожнечу, і вирішує, що краще забиратися додому.

Наступного дня Чонін зустрічає цього дивака в книгарні. Вони схопилися за одну книгу, і юнак не мав наміру поступатися. Але коли побачив перед собою вчорашнього незнайомця, то ледь не відстрибнув від жаху. Однак в останню мить зміг опанувати власні емоції, стримано кивнувши головою.

— Пробачте я налякав вас, — на вустах парубка з'являється винувата усмішка. — Візьміть, ви першим за неї вхопилися, Чоніне, — він простягає йому книгу, яку тримає в руках.

— Хіба ми знайомі? — юнак складає руки на грудях, сверлячи незнайомця важким поглядом.

— Ні, — знизує плечима.

— Тоді, якого біса ви кличете мене на ім'я, якщо я вашого навіть не знаю? — Чонін розгніваний, мало того, що цей йолоп забрав книгу в нього з-під носа, так ще й комедію розігрує.

— Бо я вас знаю, а ви мене ні, — каже так, ніби це має все пояснити, але натомість викликає в Чоніна лише обурення.

— Добре. Я зрозумів, — він киває. — Краще мені піти, бо я більше не маю бажання слухати вашу маячню. Сподіваюся, ми більше не зустрінемося.

Чонін іде ледь стримуючись, щоб не грюкнути дверима книгарні. Що за бовдур? Якого він його переслідує?
Не встигає хлопець додумати, як незнайомець наздоганяє його. Знову без куртки в холод.
— Ви що моржуванням займаєтеся чи що? — він зупиняється оглядаючи парубка з ніг до голови.
— Мене звати Синмін, — видихає хлопець. — І я не знаю, що таке моржування. Але я впевнений, що знаю вас, бо ми росли разом. Я чув всі ваші розповіді довгими вечорами, і ділився своїми секретами, які ви на жаль не могли почути. Я не зовсім звідси, просто я...
— Хворий, — різко закінчує за нього Чонін. — Можете не продовжувати, бо я не збираюся слухати всю ту маячню, що ви верзете. Зверніться до лікаря, щоб полікувати голову. До побачення.
Він обходить хлопця, прямуючи до іншої книгарні, бо хоче придбати новий роман свого улюбленого автора. І жоден дивак не зупинить його.

— Ви хотіли полетіти в космос більше всього на світі, але не змогли. Також ви не склали вступних іспитів до університету, тому пішли в коледж. А ще зізналися своєму другу в шістнадцять, в тому, що ви... — Чонін затуляє йому рота долонею, не турбуючись про косі погляди людей навколо.

— Хто ти в біса такий?! І чому вирішив, що знаєш про мене все?! — зараз він і справді розлючений, і не певен, що зможе стриматися від насилля.

— Я — Синмін із зірки Бьольхва, — юнак легко прибирає руку Чоніна зі свого обличчя, але не відпускає її. — Кажу ж ти розмовляв зі мною від дитинства і до минулого тижня. Я виріс разом із тобою, тому вирішив прилетіти в гості.

— Це, якесь божевілля. Ти хоч чуєш себе? — він налякано відступає. Неможливо!

— Але це правда!

— У тебе немає доказів...

— Я можу довести тобі, що не брешу. Ходімо, — Синмін тягне його за собою, на менш людну вулицю. Ну ось і все зараз він його тут вб'є і ніхто не знайде труп.

— Щ-що ти збираєшся зробити? — від нервозності в нього стукотять зуби.

— Довірся мені, — всміхається парубок.

— Ми незнайомці, як я маю це зробити?! — він зовсім скоро вибухне. — Ти хоч чуєш себе?

— Просто повір, — з цими словами Синмін тягне Чоніна до стіни, і... Проходить крізь неї разом із занімілим від шоку хлопцем.

— Що за чортівня, — вражено шепоче Чонін опиняючись в коридорі своєї квартирі. — Як ти це зробив?! Це магія?!

— Я ж сказав тобі, що я з прилетів у гості із зірки...

— Так, так я вже це чув, — Чонін починає нервово ходити по коридору. — Але чому ти з'явився лише тепер?

— Бо ти не зв'язувався зі мною вже кілька днів, — Синмін надувається, показуючи всю глибину своєї образи. — Тому я вирішив перевірити чи все з тобою гаразд.

— І де ти тепер живеш?

— Ніде, — розводить руками. — Але мені не потрібне житло, щоб існувати. І я не відчуваю холоду так, як ти.

— Однак, куртку тобі все ж слід носити, бо люди на тебе дивно озираються, — Чонін випускає нервовий смішок, який переростає у справжній істеричний сміх.

— Я переконався, що з тобою все в порядку, тому можу йти, — Синмін всміхається, відступаючи до дверей.

— Е ні, — Чонін хапає його за рукав светра, зупиняючи. — Ти повинен мені все розповісти і показати, бо я нарешті зміг зустріти мешканця зірки. Ти ж не маєш роботи вдома?

— Ні, — розгублено відповідає.

— От і чудово, тому погостюй у мене трохи, — Чонін всміхається, ведучи Синміна на кухню.

Того вечора вони довго розмовляють про все на світі, а особливо про зірки. І хоч Чонін не зможе побачити їх особисто, але одного зоряного хлопця вже має поруч. І він не певен, що хоче його відпускати.