2 глава

Біля Еліс раптом з’явилася маленька лисичка.

Вона виникла так тихо, ніби щойно вийшла з-за невидимої завіси. Невелика, пухнаста, з м’якою рудувато-золотистою шерстю та уважними очима. Лисичка підійшла ближче, на мить принюхалася до дівчини, а потім без жодного страху притулилася до її ноги.

Еліс здивовано подивилася вниз.

— Ти… справжня?

Лисичка лише тихенько ворухнула вухами.

А наступної миті перед Еліс простягнувся маршрут.

Він не був намальований на землі чи позначений якимись табличками. Просто серед повітря одна за одною спалахнули маленькі золотаві іскри. Вони утворили тонку сяючу доріжку, яка повела вперед — між зеленими терасами, мостами й садами.

Еліс повільно підняла голову.

І завмерла.

Перед нею розкинувся цілий світ.

Високо над хмарами здіймалися величезні скелясті гори. Їхні вершини були вкриті снігом і губилися серед білосніжних хмар. Подекуди крізь них пробивалися сонячні промені, огортаючи все навколо майже нереальним сяйвом.

А просто на схилах цих гір стояло місто.

Не звичайне місто.

Воно ніби виросло разом зі скелями.

Високі сучасні будівлі здіймалися просто з кам'яних урвищ. Їхні округлі скляні стіни відбивали блакитне небо, а величезні вікна пропускали всередину золотаве світло. На дахах росли дерева, кущі та цілі сади. Зелені тераси спускалися схилами, немов величезні висячі парки.

Між будинками звисали ліани.

Скрізь цвіли дерева з рожевими квітами.

Пелюстки кружляли в повітрі й повільно падали вниз, гублячись серед хмар. Деякі підхоплював вітер, і вони пролітали зовсім поруч з Еліс.

На далекій гілці сиділи білі птахи. Ще кілька кружляли над містом, майже торкаючись крильми хмар.

А внизу, далеко під скелями, виднілися водоспади.

Вода спадала з величезної висоти тонкими сріблястими потоками, розбиваючись об каміння десь там, де вже починався туман.

Між будинками простягалися містки.

Деякі були широкими й нагадували звичайні пішохідні переходи, а деякі виглядали так, наче їх створили спеціально для цього дивного світу. Один із них проходив просто над прірвою, з'єднуючи дві скелі.

Під ним клубилися хмари.

Еліс зробила крок уперед.

Під ногами була світла кам'яна доріжка, обрамлена квітами та зеленню. Сонячне світло ковзало по скляних стінах будівель, а десь неподалік тихо дзюрчала вода.

Лисичка побігла вперед.

Через кілька метрів зупинилася й озирнулася.

Ніби чекала на неї.

Еліс усміхнулася.

Вона ще не знала, куди саме веде цей маршрут.

Не знала, хто створив це місце.

Не знала, чому саме вона бачить його.

Але знала інше.

Вона вже бачила цей світ.

Не наяву.

У своїх снах.

Ті самі високі скелі.

Те саме блакитне небо.

Рожеві дерева.

Мости над хмарами.

Водоспади, що падали у безмежну білу далечінь.

Місто, яке здавалося неможливим.

Еліс повільно вдихнула.

— Це… те саме місце.

Її голос прозвучав майже пошепки.

Лисичка повернула голову до неї.

А потім побігла далі, залишаючи за собою ледь помітні золотаві іскри.

Еліс пішла слідом.

І вперше в житті її сон не закінчився після пробудження.

Він був просто перед нею.

Пройшовши ще кілька кроків, Еліс раптом помітила, що лисичка зупинилася.

Вона озирнулася на дівчину, її хвіст легко хитнувся вбік, а наступної миті все навколо неї огорнуло м'яке золотаве світло.

Еліс мимоволі зупинилася.

Світло згасло так само швидко, як і з'явилося.

На місці маленької лисички тепер стояла дівчина.

На вигляд їй було приблизно стільки ж років, скільки й Еліс. Довге руде волосся спадало їй на плечі та спину, переливаючись міддю під сонячними променями. Вона була одягнена просто, але водночас незвично для Еліс — її одяг ніби ідеально пасував цьому казковому місту.

Дівчина усміхнулася.

У її погляді не було ані страху, ані здивування. Наче вона давно знала, що Еліс прийде.

Вона підійшла ближче.

Еліс кілька секунд мовчки дивилася на неї, намагаючись зрозуміти, що щойно сталося.

— Ти…

Дівчина лише ледь нахилила голову.

А потім спокійно сказала:

— Твоя бабуся чекає тебе.

Еліс завмерла.

Її усмішка зникла.

— Моя… бабуся?

Руда дівчина знову усміхнулася, ніби почула саме те, що й очікувала.

— Так.

Вона розвернулася й поглянула на сяючу дорогу, яка продовжувала простягатися між садами та високими будівлями.

— Ходімо. Вона вже давно тебе чекає.

Не поспішаючи, Еліс пішла через міст.

Під ногами ледь чутно рипіли дерев'яні дошки, а легкий вітерець розгойдував підвішені квіти. Унизу, поміж величезними скелями, клубилися білі хмари. Десь далеко шуміли водоспади, а навколо кружляли рожеві пелюстки.

Еліс мимоволі сповільнила крок.

Вона вже бачила це.

Не просто щось схоже.

Саме цей міст. Самі ці скелі. Ці дерева, квіти й будинки, що здіймалися над хмарами.

Їй це снилося.

Сон був настільки реалістичним, що навіть уві сні вона відчувала запах квітів і прохолодний вітер на шкірі. Тоді вона думала, що її уява просто створила дивовижний світ.

А тепер ішла ним наяву.

І найзагадковішим було те, що попереду на неї чекала бабуся, яку вона ніколи в житті не знала.

Коли вони нарешті дісталися будинку, Еліс зупинилася біля входу.

Будинок був затишним і майже повністю оточений квітами. Уздовж стін тягнулися зелені рослини, а великі вікна відбивали блакитне небо.

Та Еліс майже не помічала нічого навколо.

У дверях стояла жінка.

Перше, що привернуло увагу Еліс, — її волосся.

Таке саме червоне.

Воно спадало їй на плечі, відливаючи золотом у сонячному світлі.

Жінка подивилася на Еліс.

На її обличчі з'явилася тепла, трохи сумна усмішка.

Вона нічого не сказала.

Просто підійшла ближче.

А потім обійняла Еліс.

Дівчина завмерла.

Вона зовсім не знала цю жінку.