Глава 1.Двері

— Елліс, ти знову прийшла зі своїм вогняним волоссям?

Вона завмерла біля свого столу.

Навіть не треба було повертатися, щоб зрозуміти, хто це сказав.

Вона знала цей голос краще, ніж хотіла б.

— А я думав, що після канікул ти нарешті пофарбуєш його в нормальний колір.

Клас засміявся.

Елліс опустила погляд на парту й повільно сіла.

Червоне волосся спадало їй на плечі, і вона машинально заправила пасмо за вухо.

Колись їй воно подобалося.

Дуже.

Вона навіть пам'ятала день, коли вперше побачила себе з ним у дзеркалі й подумала, що нарешті має щось особливе.

Тепер вона просто хотіла, щоб на нього ніхто не звертав уваги.

Особливо він.

Найгірше було те, що Елліс була в нього закохана.

Не просто трохи.

По-справжньому.

Настільки, що ловила себе на дурній усмішці, коли він проходив повз її парту.

Настільки, що пам'ятала, яку каву він купує в автоматі.

Настільки, що могла годинами переконувати себе: він просто жартує.

Можливо, він навіть не розуміє, наскільки їй боляче.

Але кожен його жарт про волосся залишав по собі маленьку тріщину.

— Гей, Грей, ти чого мовчиш? — долинув його голос.

Елліс підняла очі.

Він усміхався.

І від цієї усмішки її серце, як на зло, все одно зробило маленький кульбіт.

Вона ненавиділа себе за це.

— Нічого, — тихо відповіла вона.

— О, дивіться. Вона навіть говорити вміє.

Знову сміх.

Елліс посміхнулася у відповідь.

Не тому, що їй було смішно.

Просто так було простіше.

До кінця уроків вона вже майже перестала їх чути.

Потрібно було просто дочекатися дзвінка.

Потім коридор.

Потім автобус.

Потім квартира.

І тиша.

Завтра був її день народження.

Сімнадцять.

Чомусь ця цифра здавалася важливою.

Можливо, тому, що всі навколо постійно повторювали:

«Сімнадцять — це вже майже доросла.»

Елліс зовсім не почувалася дорослою.

Вона почувалася втомленою.

І чомусь напередодні власного дня народження її настрій був таким, наче завтра не свято, а поминки.

Вона дістала телефон.

Нове повідомлення від мами.

«Сонечко, вибач нас, будь ласка. Ми дуже стараємося все встигнути, але тур зі Зіркою продовжили ще на місяць. Завтра точно не зможемо приїхати. Ми тебе дуже любимо ❤️»

Через кілька секунд прийшло ще одне.

Від тата.

«З днем народження наперед, мала. Вибач, що знову не будемо поруч. На картку вже скинув гроші. Купи собі щось, що захочеш.»

Елліс довго дивилася на екран.

Потім заблокувала телефон.

Не було сенсу злитися.

Батьки працювали.

Мама й тато поїхали в тур разом із Зіркою — молодою співачкою, яку вони допомагали розкручувати.

Вони завжди працювали.

Завжди кудись їхали.

Завжди обіцяли, що наступного разу точно будуть.

І завжди не були.

Елліс звикла.

Мабуть, саме це було найсумнішим.

Вона вже навіть не чекала.

Увечері квартира зустріла її тишею.

Елліс кинула рюкзак біля дверей і пройшла до своєї кімнати.

На столі лежав телефон.

На екрані світилися цифри переказу.

Гроші були.

Подарунок був.

Вибачення були.

А от самих батьків не було.

Вона відкрила холодильник.

Порожньо.

— Чудово, — пробурмотіла Елліс.

Замовити їжу?

Вона відкрила застосунок і трохи подумала.

Суші.

Точно.

Завтра вона купить найбільший набір, який знайде.

Завалиться в ліжко.

Увімкне серіал.

Ніхто не буде чіпати.

Ніхто не скаже, що її волосся дивне.

Ніхто не питатиме, чому вона сама.

Просто вона.

Їжа.

Серіал.

І цілий день без школи.

Можливо, це навіть буде непоганий день народження.

Саме так вона себе заспокоювала.

Наступного дня Елліс прокинулася близько десятої.

Першим, що вона побачила, був екран телефону.

17 років.

Повідомлення сипалися одне за одним.

Кілька привітань від однокласників.

Два — від людей, з якими вона майже не спілкувалася.

І повідомлення від батьків, надіслані ще вночі.

Елліс посміхнулася.

Трохи сумно.

Але посміхнулася.

— З днем народження мене.

Вона сіла на ліжку й позіхнула.

Потягнулася до халата.

І тоді помітила щось дивне.

Навпроти її ліжка стояли двері.

Елліс застигла.

Вона точно пам'ятала цю стіну.

Там не було дверей.

Ніколи.

Вона повільно спустила ноги на підлогу.

Підійшла ближче.

Двері були високі, темні, з незвичайними сріблястими візерунками.

На ручці висів маленький кулон у формі зірки.

Елліс простягнула руку.

Зупинилася.

— Це якийсь розіграш?

Вона озирнулася.

Кімната була порожня.

Телефон лежав на ліжку.

Вікно зачинене.

Ніхто не міг зайти сюди непомітно.

Елліс знову подивилася на двері.

Їй вони здавалися дивно знайомими.

Настільки знайомими, що від цього стало моторошно.

Вона торкнулася ручки.

Холодний метал віддався легким поколюванням у пальцях.

А потім з-за дверей долинув звук.

Наче вітер.

Наче шепіт.

Наче хтось дуже далеко прошепотів її ім'я.

— Елліс...

Вона відсмикнула руку.

Серце забилося швидше.

Дівчина кілька секунд просто стояла й дивилася на двері.

А потім, попри весь страх, усередині неї прокинулося щось інше.

Цікавість.

Вона знову взялася за ручку.

І цього разу повернула її.

Клац.

Двері почали відчинятися.

А за ними не було її квартири.

Там було небо.

Безкрайнє, темно-синє небо, всипане незліченними зорями.

І десь далеко сяяло щось настільки прекрасне, що Елліс на мить забула, як дихати.

Вона зробила крок уперед.

Не знаючи, що саме в цей момент її життя назавжди змінилося.