Знайдена

Спочатку ця історія задумувалася як альтернативний погляд на жанр супергероїки, частково натхненний образом Supergir.

У процесі роботи концепція суттєво змінилася. Фокус відійшов від класичного супергеройського наративу до більш приземленої, емоційної драми про втрату пам’яті, адаптацію та пошук власної ідентичності.

Буду радий знайти альфа читачів

------------------------------------------------------------------------------------

Протягом кількох годин дівчинка-підліток блукала майже порожніми вулицями нічного міста. Лише зрідка проїжджали автобуси та автомобілі. Вона увійшла у темний провулок,

«У великому місті можна зникнути серед тисячі вогнів, і ніхто навіть не помітить твоєї відсутності.»

Раптом із темряви вийшли троє чоловіків. Вони переглянулися і попрямували до неї.

— Дивись, яка, — кинув один, посміхаючись.

— Мала, ти куди йдеш? — другий нахабно перегородив дорогу.

Вона зупинилася, не відводячи погляду, її тіло скам’яніло від страху.

— Чого така напружена? Злякалась нас?

Вона різко відступила й щось вигукнула незрозумілими словами.

— Ти що верзеш? — насмішкувато кинув третій. — Буха чи що?

Один із них , оглянув її з голови до ніг і хмикнув:

— А що це в тебе за прикид?

На ній був темно-синій комбінезон із щільного матеріалу, структурований і практичний. Рукави прикрашали тонкі синьо-блакитні смуги, На спині йшов вертикальний ряд дивних позначок,

З обох боків штанин розташовувалися кишені та елементи посилення, а високі вбудовані черевики плавно переходили з комбінезону, утворюючи єдиний обтічний силует.

Чоловики почали тіснити її з усіх боків.

Раптом позаду неї почулося низьке завивання сирени. Спочатку звук був далеким і приглушеним, але з кожною секундою він наближався і ставав усе гучнішим.

— Тікаємо! — і всі троє розбіглися.

Сирена стала майже безпосередньо за її спиною. Дівчина обернулася і побачила, як поряд повільно зупиняється патрульна машина. З неї виходять двоє поліцейських із ліхтариками, світло яких вони направили на неї.

— Ти загубилася? Де твої батьки? — промовив один із патрульних.

А у відповідь почув швидкі, уривчасті, незрозуміли звуки.

Поліцейські перезирнулися. Один тихо зітхнув:

— Напевно, у неї шок… Забираємо.

У відділку

Дівчинку привезли до районного відділку близько півночі. В приміщенні пахло кавою та сигаретним димом . Їй принесли склянку чаю та булочку з автомату. Вона їла мовчки, зрідка поглядаючи на поліцейських. Патрульний Ігор, який стояв поруч з нею на мить помітив, як її очі спалахнули м’яким білим світлом. Він кліпнув, потер обличчя рукою і подумав: «Просто втома», — не надаючи цьому значення.

Чергова занотувала:

«Дівчинка, на вигляд 13–14 років. Худорлява, зріст близько 155–160 см. Волосся темне, трохи неохайне. Виглядає наляканою та розгубленою. Особистих речей немає. На питання відповідає незрозумілою мовою, української не знає.

Одягнена в темно-синій комбінезон. Ярликів або маркувань немає.»

Після занотування даних її відвели до чергової кімнати.

Приміщення було невелике — близько 15–20 м², із низькими стелями, а лампи люмінесцентні давали рівне, трохи тьмяне світло. Уздовж однієї стіни стояла металева лавка для тимчасового перебування затриманих, застелена сірою ковдрою. Черговий тихо жестом показав на неї. Повільно підійшовши, дівчинка обережно розташувалася на лаві, притулившись до стіни.

Тим часом за стіною

— Може, іноземка, — знизав плечима один з поліцейских

— Якщо іноземка, завтра треба викликати перекладача.

— Дивний в неї комбінезон… — тихо промовив інший поліцейський, озираючись. — Можливо це якийсь спеціальний костюм, але для чого.

— Та ти що, не знаєш, що таке сучасна молодь? — відмахнувся другий, з легкою усмішкою. — У них постійно якась дивна мода.

В ранці наступного дня, викликали перекладача, який намагався встановити контакт із дівчинкою.

Він привітатися з нею на всіх мовах які знав. Вона дивилася на нього широко розплющеними очима й відповідала уривками чужих звуків, які ніяк не складалися у знайомі слова.

Перекладач знизив плечима:

— Даруйте, я не можу ідентифікувати мову.Він трохи задумався.

Я десь читав що іноді діти, які пережили сильний стрес або втрату пам’яті, починають говорити вигаданою мовою.Для неї це може здаватися чимось рідним, навіть якщо вона не пам’ятає, хто вона насправді.

Поліцейски перевірила чи хтось звертався у місті стосовно зниклої дівчинки але не було жодних звернень.

За протоколом викликали службу у справах дітей. Приїхала жінка років сорока п’яти, у темному пальті. Вона вислухала короткий рапорт, оформила акт і сказала:

Поки варіанті немає— Тимчасово — притулок.

Перші тижні були важкими. Вона не розуміла нікого й не могла пояснити себе. Спроби говорити звучали як набір незвичних, дивних звуків. Діти інколи сміялися а вихователька тихо пояснювала: «Вона з іншої країни, будьте терплячими».

Щоб допомогти їй орієнтуватися, персонал використовував прості наочні методи. Ложка означала «їсти», кран — «мити руки». Вихователька часто писала слова у зошиті і показувала предмети, чекаючи, поки дівчинка повторить. Спочатку це були окремі склади, потім поступово з’являлися перші слова.

Інші діти ставилися насторожено, але коли побачили, що вона починає повторювати їхні слова та розуміти сенс, почали взаємодіяти. Одна дівчинка малювала прості картинки й підписувала їх: «кіт», «собака», «дім». Через малюнки дівчинка швидше запам’ятовувала нові слова і почала називати предмети сама.

Через пару місяців вона вже могла підтримати розмову та повільно інтегрувалася у колектив.

В той день коли її знайшли на небі були яскраві зорі тому цю дівчинку почали звати Зоряною.