1
Тунель мав три властивості, яких не буває в нормальних тунелів.
Перша: він був теплим. У Зоні підземелля завжди холодні, бо земля не любить, коли в ній живуть, і забирає тепло в покарання. А цей тунель був теплим, як хата, де нещодавно топили. І тепло це йшло з глибини — рівномірне, живе.
Друга: у тунелі не було аномалій. Це лякало найбільше. Аномалії — це мова Зоны, і коли Зона мовчить, вона або спить, або уважно слухає. Ранок летів попереду і озвучив те, про що думали всі:
— Тут чисто. А чисто в Зоні буває тоді, коли тут не заведено смітити. Тут чисто, бо тут прибирають.
Третя властивість тунелю полягала в тому, що стіни мали сліди. Не тріщини, не плями — сліди. Хтось двадцять років ходив цим тунелем туди й назад, причому завжди однією і тією самою дорогою, тож на бетоні лишилися вм'ятини, немов на сходах храму від колін тих, хто молиться.
— Хтось ходив, — констатував Протоколіст, проводячи рукою по стіні. — Щодня, — додав Горгона. Він відчував сліди не дотиком. — Один і той самий. Ішов до кінця і назад. І щоразу зупинявся отут. — Він вказав на заглиблення в бетоні на рівні людського плеча. — Тут він обпирався рукою. Так роблять, коли наближаються до святині. — Ми знаємо цього ходока? — спитав Кремідор.
Відповів Ранок. Він довго вагався перед цим, а бухгалтер мовчить лише тоді, коли цифра сходиться, але її страшно вимовляти вголос.
— Босий, — промовив полтергейст. — Двадцять п'ятий. Він ішов сюди роками. Спершу в черевиках. Далі — босоніж. Він готувався. Він ішов не за Серцем. Він ішов до нього, як ідуть до хворої матері. І Серце його прийняло, бо він прийшов не забирати. — А ми? — А ми — подивимося.
2
Тунель закінчився там, де зазвичай закінчуються всі тунелі — перед дверима. Двері були сталеві, тришарові, і всі три шари — відчинені. Їх ніхто не зламував. Вони відчинилися зсередини.
А за ними лежало приміщення, несхоже ні на що, бо воно нагадувало все водночас. На операційну — бо посередині стоял стіл. На церкву — бо навколо стола колом вишикувалися свічки, що палали, хоча нікому було їх запалювати; віск стікав упродовж двадцяти років, але не вичерпувався. На бібліотеку — бо вздовж стін лежали розгорнуті на потрібних сторінках фоліанти, і папір не жовтів. І на палату тяжкохворого — бо з усіх місць світу це найбільше нагадувало кімнату, де лежить хтось, кого шалено люблять і хто дуже страждає.
На столі лежало Серце.
Воно не нагадувало артефакт. Артефакти в Зоні мають чіткі форми: камені, кульбаби, медузи — усе блискуче та химерне. Серце ж виглядало як справжнє людське серце, витесане з піску. Воно було сірим, напівпрозорим по краях, а всередині нього щось перетікало. Воно билося. Рівно, повільно, з тією самою частотою, яку вони вловлювали ще в тунелі.
Але головне полягало в іншому. Серце їх відчувало. Вони заходили по одному, і з появою кожного удар серця робив одне зміщення. Не прискорювався і не сповільнювався — просто робив крок убік. Немов переводив погляд. Немов зустрічав кожного на ім'я.
3
Першим увійшов Голова, бо за статутом першим крокує той, хто веде облік.
Серце зустріло його. І Голова, котрий за все життя ніколи не плакав (у протоколах його профспілки зазначено, що сльоза — це неструктурована інформація), завмер перед столом. А тоді промовив тоном, яким зачитують офіційні звіти:
— Я його знаю. — Кого? — спитав Кремідор. — Цей стан. Я оформлюю його тридцять років, а наживо бачу вперше. Це журнал, куди записують не факти. Це журнал, куди пишуть біль. Я веду такий самий. Усі, хто прагне порядку, ведуть його. Тільки ми ведемо про світ, а воно — про себе.
І Голова зробив те, чого не робив ніколи: зняв окуляри. Без скла — свій головний символ посади. Поклав їх на стіл. Не перед Серцем — поруч. Як знімають шапку.
4
Другим увійшов Протоколіст, і його зустрів власний страх: він двадцять років лякався, що все його писання ніхто й ніколи не прочитає. Серце показало йому читача. Не те щоб показало картиною — просто єдиним ударом дало відчути: «прочитають». Протоколіст опустився на підлогу і заридав: двадцятирічний жах розвіявся за чотири секунди, а на звільнення від страху реакція завжди одна — сльози.
5
Третім і четвертим увійшли решта бюрерів; про них можна сказати коротко, бо протокол своєї зустрічі вони склали самі, і він умістився в один рядок: «Серце обізнане з нашою працею. Висновок: воно не сміється. Воно розуміє».
6
П'ятим з'явився Демокріт.
Він зайшов як контролер, а вийшов інакше. Серце зробило для нього те, чого не робило ні для кого: воно не захистилося. Контролер звик читати чужі думки, але в Серця не було думок. Був лише біль — відкритий, наче навстіж розбиті двері, й Демокріт зазирнув у них.
Те, що він там побачив, він згодом залишив у таємниці. Контролери не переказують чужий внутрішній світ — така професійна етика. Проте він вийшов і кинув лише одну фразу:
— Воно знає кожного з нас краще, ніж ми самі. І не засуджує. Нікого. Взагалі нікого. Це найстрашніше з усього, що я бачив. — Чому страшне? — здивувався Горгона. — Бо хочеться, щоб тебе засудили, аби винести вирок. А воно не судить. І чекати на суд від нього марно. І з цим тепер доведеться жити.
7
Шостим увійшов Горгона.
Він ступав повільно, як усі кровососи, окрім моментів полювання. І Серце прийняло його так, як досі не приймала жодна істота в Зоні: без страху і без огиди. Просто зустріло. Рівним, спокійним, товариським рухом уваги.
Горгона просто стояв довгасту мить. А тоді вимовив:
— Воно самотнє так само, як і я. — І що? — перепитав Кремідор із темряви. — А те. Воно перше, хто не пояснював мені, що я небезпечний. З ним не треба виправдовуватися. Воно настільки самотнє, що наші людські й мутантські самотності поруч із ним навіть не рахуються. Ми просто двоє сусідів по самоті. І більше нічого. — Воно мовчить? — Воно говорить. Тільки без слів. Ось так, — Горгона простягнув руку над столом, не торкаючись Серця. — Воно каже: «залишайся, скільки хочеш». Це єдине, що воно вміє казати всім. «Залишайся». Бо йому до смерті набридло бути самотнім. Усі приходять за ним. І жодного разу — до нього.