1
За два дні до Радара ліс скінчився. Не поступово, як скінчуються ліси в нормальному світі, а одразу: був ліс — і не стало лісу. Між цими двома станами лежала смуга землі завдовжки метрів із двісті, на якій росло щось середнє між травою і відмовою рости. Сталкери називають такі смуги «передпокоями», бо Зона ними збирається з думками перед гостями.
— Радар починається не там, де стоїть радар, — сказав Молот.
Це були його шосте і сьоме слова за два дні, і обидва були витрачені на одну фразу, що означало: вона важлива.
— А де він починається? — спитав Кремідор.
Молот показав на передпокій.
— Тут він починає тебе. — Філософічно. — Ні. Фізично. Тут він починає тебе бачити. А коли радар тебе бачить, то й усе інше тебе бачить. Ідіть тихо і не ідіть рівно. — Як це — не ідіть рівно? — Рівний рух — це рух, який можна передбачити. А передбачений рух — це рух, у який уже ціляться.
Молот відстав, а потім і зовсім зупинився. Кремідор зрозумів: далі провідник не піде. Це була межа його послуги, і межа мала таку ж форму, як і все в Молота, — рівну і мовчазну.
— Дякую, — сказав Кремідор.
Молот мовчки кивнув. Потім вимовив восьме слово за два дні:
— Живіть.
І рушив назад, на південь, легким кроком людини, яка точно знає, скільки кроків лишилося в неї до безпеки.
2
Передпокій компанія проходила за всіма правилами, які встигла винести за свій похід. Ранок летів попереду і слухав землю (у нього це виходило, хоча він не мав ані ніг, ані самої землі, але бухгалтер, який двадцять років вів облік, чує все, що не сходиться). Горгона йшов широким колом, принюхуючись: у кровососів на Радарі є своя статистика, і вона не для публікації, бо половина її — це друзі, котрих більше немає.
Демокріт дивився. Не звичайним поглядом, а контролерським: він розтягав свідомість над місцевістю, як тепло, і якщо в радіусі кілометра виникало чуже мислення, воно відгукувалося. На Радарі відгукувалися завжди. Питання полягало в тому, наскільки сильно.
— Багато, — сказав він нарешті. — Дуже багато. І все — одне. — Як це — одне? — спитав Голова, який вів облік і вимагав розбивки. — Одне. Усі думки на Радарі злиті в єдиний потік. Вони не думають окремо. Вони думають разом, як один організм. І в цьому організмі панує лише одна думка, і вона ходить по колу. — Яка думка? — «Він є». Просто «він є». Без продовження. Вони двадцять років думають одну фразу, і фраза ця ніяк не закінчиться.
Ранок записав у журнал: «Моноліт — це контора з однією ідеєю. Такі контори не банкрутують. Такі контори просто застрілюють усіх, хто заходить із ревізією».
3
Перший блокпост «Моноліту» вони помітили раніше, ніж блокпост зауважив їх — з відстані, де застава виглядала як звичайна купа мішків. Але мішки мали автомати, автомати — власників, а власники — ту саму білизну в очах, яку Кремідор бачив у Зоні тільки в зомбі. Тільки у зомбі порожнеча в очах виникала від відсутності життя, а тут — від його надлишку.
— Стій! — гукнули з блокпоста. — Назвіть себе! — Експедиція наукова! — крикнув Кремідор, бо брехня була його рідною мовою.
Тиша. Потім голос озвався знову:
— Наука — це не ім'я. Назвіть себе! — А що називати? — Себе! — Я — Кремідор!
Тиша. Довша, ніж перед тим. Тоді голос промовив уже без командного тону, а з дитячою цікавістю:
— А прізвище? — Прізвища в Зоні немає. — А в мене є. — Яке? — Не скажу. Воно секретне. Воно в мене одне. Якби я його назвав, від мене залишилася б сама лише посада. — А яка в тебе посада? — Стрілець «Моноліту». — А до тебе хто був? — Була людина. Вона сказала таке саме «а до тебе», як ти зараз, і ми з нею потім п'ятнадцять років служили разом. Вона загинула вчора. Я її поховав. Ім'я я не записав, бо ім'я заборонене, але в голові тримаю. Так дозволено.
Це була найдовша розмова з монолітівцем, яку хтось із них чув за все життя, і тривала вона хвилину сорок. Кремідор занотував її потім у блокноті й підписав: «Найнебезпечніше на Радарі — не стрілянина. Найнебезпечніше — коли вони ще тримають у собі людину, якій уже нічого не дозволено, крім пам'яті в голові».
— Мета приходу! — знову ввімкнувся командний тон. — Серце Моноліта!
Тут тиша змінила характер. Така тиша настає, коли наймальтивіша брехня раптом влучає в чиюсь абсолютну правду.
— Серце є в нас, — сказав голос. — Серце — у блоці. Ми його охороняємо. Йти туди не можна. — А як тоді туди потрапляють? — Ніхто не потрапляє. Серце не приймає нікого. Серце стоїть. Ми стоїмо. Так триває двадцять років. Інше неможливе. — А якщо інше вже почалося? — подав голос Демокріт. Голос контролера завжди лишається голосом, навіть коли летить крізь передпокій. — Ви бачили босого? Він пройшов повз вас у вівторок.
Білизна в очах на блокпості здригнулася. Це помітно навіть здалеку: кілька стрільців синхронно повертали голови.
— Босий пройшов, — підтвердив голос нарешті. — Ми не стріляли. Надійшла вказівка не стріжати. Звідки прийшла вказівка? Ми не знаємо. Вона просто сталася в голові. А в голові має бути лише «він є». Та раптом з'явилося ще одне: «Пропусти». Отже, або в голові стало двоє, або «він є» — це і є «пропусти». У нас ця головоломка не складається. — Покличте того, хто здатен ухвалювати рішення, — зажадав Кремідор. — Ми всі ухвалюємо рішення. Ми ухвалюємо одне. — Добре. Ухвалюйте одне: пропустити експедицію на аудієнцію з Серцем.
Слово «аудієнція» зробило те, чого не зробила б жодна брехня: воно переклало прохід із мови сталкерів на мову «Моноліту». На Радарі двадцять років не ходили. На Радар двадцять років лише йшли до Серця.
— Зачекайте на місці, — наказав голос. — Одне вирішує.
4
Чекали чотири години. Увесь цей час компанія просиділа в передпокої, і передпокій тримав їх так, як тримають гостей, яким ще не вирішили, чи відчиняти двері.
Бюрери за цей час склали три протоколи. Перший — протокол очікування (там фіксувалося, що воно почалося і триває, причому інформація мала дванадцять пунктів). Другий — протокол прогнозів (Голова з Протоколістом сперечалися про кількість можливих сценаріїв і після чотирнадцятої спроби встановили, що варіантів завжди на один більше, ніж назвеш, бо озвучений варіант народжує запитання про його оцінку, а оцінка — це новий варіант; суперечку закрив Ранок, заявивши, що то не варіанти, а фракції, які не підлягають підрахунку, бо їх треба зважувати). Третій протокол так і не дістав назви: його писали на випадок стрілянини, але дописати не вдалося, бо неможливо завершити текст, який може обірватися разом із автором.