Глава третя. Кровосос, у якого все було навпаки

1

Ранок на Свалці почався з того, що Демокріт розбудив Кремідора опів на шосту й оголосив, що це була ранкова лекція.

— Лекція? Ти нічого не сказав. — Лекція — це необов'язково слова. Мовчання теж може бути лекцією, якщо слухач налаштований правильно. Я мовчав тридцять хвилин. Скажи, про що ти думав? — Я думав, навіщо мене розбудили. — Прекрасно. Це вже запитання до буття. Навіщо когось будять? Заслуговуєш на трійку з плюсом.

Кремідор вирішив, що сперечатися з філософом уранці — це все одно що сперечатися з аномалією: обидві сторони праві, а виграє той, хто далі стоїть. Він зібрав рещмішок, і вони рушили на північ.

2

До обіду вони вийшли до старого залізничного тупика. Тут колись стояли склади, які везли в Зону все, що Зона потім не повертала: бетон, техніку, людей у білих костюмах. Рейки пішли під землю років двадцять тому, але шпали ще тримали форму, як пенсіонер, який тримає спину тільки тоді, коли пам'ятає, що за ним дивляться.

І тут вони почули рев.

Не писк псини. Не вий. Саме рев — низький, довгий, з надривом, як у людини, яка плаче і злиться водночас і ніяк не може вибрати, що з цього головне.

— Кровосос, — сказав Демокріт і чомусь зняв капелюх. У нього не було капелюха, але жест вийшов. — Тривожно, — сказав Кремідор. — Ні. Слухай уважно. Це не бойовий рев. Бойовий — короткий і без жалю. Це інший. Це рев того, у кого щось болить. — У кровососа? — У кровососа теж є те, що болить. У нього болить усе. Просто перевіряти нікому.

3

Кровососа вони знайшли за вагоном, перевернутим на бік. Він сидів навпочіпки, як сидять кровососи, — але зазвичай кровососи сидять так у засідці, а цей сидів так, як сидять у черзі, в якій усе життя не підходять до віконця.

Рев він припинив, коли почув кроки, але обернувся. І от що важливо розуміти: кровосос, який обертається, — це видовище не для слабкодухих і не для міцних також. Його обличчя влаштовує еволюція, мабуть, у поспіху і в п'ятницю. Проте цей кровосос, обертаючись, спробував посміхнутися. Усмішка вийшла такою, що Кремідор автоматично зробив два кроки назад, а Демокріт — три.

— Вибачте, — сказав кровосос. — У мене не виходить усмішка. Я тренувався. — Ти тренувався усміхатися? — перепитав Кремідор. — За книжкою. Знайшов журнал на Кордоні. Там писали: «Усмішка — візитна картка людини». Я й вирішив зазначитись. — Завізитуватися... — поправив Кремідор машинально і сам осікся, бо поправляти кровососа — це не жанр, це спосіб скоротити життєвий шлях. — У вас зуби, — обережно сказав Демокріт. — Я знаю. Зуби мені дали, а усмішку — ні. Це, між іншим, іздержки системи. Дають інструмент і не дають техніку.

Кровосос зітхнув. Погляд у нього був такий, що Кремідор зловив себе на думці: зараз цей монстр почне скаржитися на життя. І монстр почав.

— Мене звати Горгона.

4

Горгона розповідав, а Кремідор слухав і повільно розумів, що трапилося з його картиною світу. Вона не перевернулася. Вона просто налилася іншим вмістом, як фляга, у яку замість води налили квас.

— Знаєте, що таке бути кровососом? — говорив Горгона. — Це бути примарою, у якої погана репутація. Я виходжу в поле. Птахи відлітають. Я підходжу до води. Вода каламутніє — не від мене, просто збіг, але всі дивляться на мене. Я заходжу в село — село порожнє. Не тому, що я там когось з'їв! Я в цьому селі нікого не з'їв ніколи! Воно просто порожнє! А мені приписують! — Приписують, — співчутливо підтвердив Демокріт. — І найприкріше. Найприкріше, Демокріте... — Горгона знизив голос до скорботного шепоту, від якого у Кремідора звело ліву брову, — що я іноді все-таки їм людей. Але ж не всіх! Я їм вибірково! А пишуть на всіх! — Як це — вибірково? — спитав Кремідор. — Ну як... — Горгона замявся. — За принципами. Я не їм тих, хто зі мною розмовляє. Раз розмова почалася, отже, ми вже знайомі, а знайомих не їдять. Це база. Я не їм військових, вони з автоматами, це спорт, а я за чесність. І я не їм сталкерів в оранжевих костюмах, вони й так падають щодня, це вже не полювання, а збір опалих яблук. — Оранжеву форму скасували років зо десять тому, — сказав Кремідор. — От! — Горгона сплеснув лапами. — От про що я й кажу! Я живу за правилами, які застаріли! Хто мені пояснює, що помінялося? Ніхто! У мене немає Інтернету! У мене немає знайомих! У мене є поле, вода і репутація!

5

Кремідор сів на шпалу. Це було дивне відчуття — сидіти й обідати (він дістав ковбасу) поруч із кровососом, який сидів навпроти і не їв взагалі нічого, бо, як він сказав, «при людях незручно».

— А чого ти хочеш, Горгоно? — спитав Кремідор. — У сенсі, взагалі. — Дружби, — сказав Горгона просто, і Кремідор ледь не подавився ковбасою, тому що слово «дружба» в Зоні вимовляють рідше, ніж «допоможіть», а вже в поєднанні з кровососом... — Дружби. І щоб хтось одного разу, побачивши мене, не закричав. Я ж чую, коли кричать. У мене хороший слух. І щоразу думаю: може, це кричать не від страху? Може, вітають? Але ні. Страх. — А чого ти хочеш, Демокріте? — повернувся Кремідор до контролера. — Дискусії. Раз на тиждень. З рівним співрозмовником. Який заперечує. — А ти, Кремідоре? — Я? — Кремідор знизав плечима. — Мені нічого не треба. У мене все є. — У сенсі? У тебе ні автомата, ні друзів... — У тому й сенс. Коли у людини все є, їй нічого не треба. А коли їй треба — вона вже все втратила. Я тримаюся посередині.

Горгона і Демокріт переглянулися. Переглянулися так, як переглядаються двоє, у яких щойно виникла спільна думка, і думка ця була: «Ось цей нас і зведе до купи».

6

Далі розмова пішла по діловій частині, і ділова частина виглядала так.

— Ми йдемо за Серцем Моноліта, — сказав Кремідор.

Горгона мовчав хвилину. Потім сказав тихо:

— Я знаю, де воно. — Що? — Я його бачив. Три роки тому. Розумієш, у кровососів є здатність, про яку ніхто не знає, бо нікому не спадає на думку розмовляти з кровососами. Ми бачимо не очима. Ми бачимо... як би це... Ми бачимо, де речі лежать на своєму місці. І де речі, які лежать не на своєму місці. Серце Моноліта — це річ, яка лежить не на своєму місці. Воно світиться для мене, як багаття в полі. Я іду повз ЧАЕС іноді. Вночі. Просто подивитися. Воно там. Воно світиться. Воно, здається, сумує. — Воно сумує? — переспитав Демокріт із професійним інтересом. — Ну а як ти думаєш? Лежати одній у підвалі тридцять років, і всі тебе бояться, і ніхто не приходить... Я в цьому стані, повір, експерт.