Глава перша. Сталкер, який нічого не шукав

1

Бар «100 рад» працював за принципом, який сформулював сам Сідорович і який тримався, мабуть, міцніше, ніж Чорнобильський саркофаг: «Хм. Тут не п'ють заради п'ятниці. Тут п'ють, бо завтра може не бути». Не знаючи точного розкладу викидів, ця фраза працювала безвідмовно щодня.

Бар мав п'ять основних запахів: дешеве пиво, смажене псине м'ясо, іржавий метал, тютюн і щось десяте, що ніхто не міг ідентифікувати, але всі уважно нюхали, коли заходили. Сторож каявся, що це запах надії. Бартендер казав, що це протікає каналізація з пакистанської секції. Обоє мали рацію залежно від дня тижня.

Балкон Сідоровича висів над усім цим, як вівтар над ринком. Звідти було видно все: хто прийшов, хто пішов, хто прийшов і не пішов (останні лежали за гаражами, і по ньому йшов довгий список боржників, накреслений олівцем на ялиновій дошці, бо папір у Зоні псувався від вологи, а дошка — від совісті).

Олівець був у Сідоровича священним предметом. Його заточували виключно канцелярським ножем з-під Вишгорода, і на ньому була викувана монограма, яку розгледів тільки один чоловік у 2013 році. Це був тоді бродячий сталкер-нумізмат, і те, що він там розгледів, залишилося таємницею назавжди, бо той сталкер був наступного ж ранку зомбі. Сідорович вірив, що олівець має пророчі властивості: якщо боржникове ім'я на дошці вицвітало саме собою, боржник вважався мертвим. Якщо вицвітало відразу двоє, чекали викид. Якщо вицвітало ім'я самого Сідоровича, він викидав олівець у смітник і купував новий, бо перший, за його словами, «хм, почав бути нечитабельним».

Мухи над прилавком не були мухами. Це був дрон розвідки, який місцеві прозвали Мухом. Ніхто не знав, чий він і як він тут, але Мух мав два режими: літати над прилавком повільно і зависати над тим, хто бреше. Тому в барі брехати вголос було ризиковано: якщо Мух зависав, усі розверталися на вихід. Сідорович перекупив його якось чотирма виварками і пляшкою горілки «Казкова», і тепер Мух зависав тільки над чужими брехунами, що було вигідно для бізнесу.

2

Кремідор сидів у кутку і вів бесіду з горілкою. Не метафорично: він справді вів бесіду. Тримав чарку перед собою, питав її думку і відповідав за неї голосом трохи нижчим за свій. Це не була шизофренія. Це була техніка прийняття рішень, яку він розробив сам і яку називав «консультацією з чаркою».

— Тобі подобається мій план? — питал він чарку. — Твій план має три діри, — відповідав він за неї. — Які? — Ти не знаєш, де шукати. Ти не знаєш, що робити, коли знайдеш. І ти не знаєш, чому погодився. — Перші дві діри вирішуються картами і наглою брехнею. А третя... — Кремідор подумав. — Третя справді дірка.

За таким заняттям його й застала звістка про завдання. Не звістка навіть, а Мух. Дрон залетів у куток, завис над Кремідором і зробив коло. Це означало: «Сідорович тебе кличе, і він налаштований серйозно, бо я зависаю не над брехнею, а над бізнесом».

Кремідор допив чарку, подякував їй за консультацію і пішов на балкон.

Балкон Сідоровича був місцем, де приймалися рішення, про які потім усі шкодували. Тут стояли: стіл, стілець (один; другий Сідорович зламав у 2009-му, коли гострий пункт обговорення вимагав дії), карта Зони, наклеєна на фанеру з-під холодильника, і миска з насінням соняшнику. Насіння не для гостей. Для себе. Сідорович лускав його в моменти, коли думав, і в моменти, коли не хотів думати. Перші тривали довше.

— Хм. Кремідор. — Сідорович. — Сідь. Хм.

Кремідор сів на стілець. Сідорович луснув насіння і викинув луску в бік, де, на його думку, було підлого, але де насправді був стіл.

— Кремідор. Скільки років я тебе знаю? — Вісім. З них п'ять ти в мене збираєш борги. — Хм. П'ять. Гарний період. Але зараз не про борги. Хоча... — він зазирнув у дошку, що висіла поруч. — Хоча і про борги теж. — Сідорович, якщо ти кликав мене, щоб нагадати про борги, я піду в Зону і там помру. І тоді борги відійдуть Зоні за законом успадкування. — Хм. Закон успадкування? Кремідор, ти не розумієш. Зона не приймає борги. Вона приймає тільки тіло. А тіло мені не треба. Тобто треба, але не твоє. Твоє я хочу живим і робочим. — Як поводь? — Хм. Саме так. — Сідорович, ти мені щось дешеве продаєш. Ти завжди так робиш. Коли сказав, що «Прима» відстрілює гарантовано, вона відстрілювала два рази і один мимо. Коли сказав, що бандитська карта з-під Свалки — чиста, там жило тридцять п'ять сліпих псів. Ти завжди дешево продаєш те, що дорого коштує.

Сідорович луснув насіння. Затримав луску в руці. Поклав на стіл. Це був знак серйозності.

— Кремідор. Серце Моноліта.

Кремідор замовк. У барі після цих слів завжди замовкали: або тому, що знали, або тому, що не знали, але чули, як замовкають ті, хто знав.

3

Серце Моноліта було чуткою, яка мала незрозумілу властивість не вмирати. Зона вбивала чутки швидко: про «золотий медальйон у Прип'яті» перестали говорити через тиждень після того, як третій шукач повернувся без медальйона і з відсутньою половиною обличчя. Про «Голограму Довга» перестали говорити через день. А про Серце Моноліта говорили п'ятнадцять років, і щоразу хтось приносив нове свідчення: то сапер у Прип'яті бачив у темряві світіння, яке пульсувало, як серце; то птаство над ЧАЕС кружляло проти логіки (птаство у Зоні взагалі кружляло проти логіки, але це було проти логіки навіть для Зони); то один дезертир з Моноліту на Торговці розповів, що серед них ходила легенда про Серце, і її берегли як таємницю, але він, дезертир, був завербований і тому знав.

Дезертира пізніше знайшли мертвим у смітнику. Сідорович не повірив у збіг. Кремідор повірив, бо мав звичку вірити у все, що зберігає йому нерви, а нерви дорожчі за правду.

— Хм. Кремідор. Мені вчора принесли адресу. Не адресу навіть. Координати. Підземелля ЧАЕС. Четвертий блок. Один старий сталкер, який минув там минулу осінь, говорив, що бачив сховище. Не сам артефакт. Сховище. Печатка. Замок. Двері. І напис на дверях, якого він не зміг прочитати, бо писано не по-нашому. — Може, по-монолітськи? — Хм. Моноліт не має своєї мови. Моноліт має своє мовчання. — Сідорович, а чому ти не йдеш сам? — Хм. Я бачив, як Зона забирає людей, які йшли самі. Я бачив їхні тіла. Я їх обшукував. І я бачив, як Зона забирає людей, які йшли групою. Тоді тіла ходять самі. Це не той випадок. Хоча... — він подумав. — Хоча, може, це якраз той випадок. — Прекрасно, Сідорович. Ти мій натхненник.