12

Сьогоднішній день починається з теплого, яскравого сонечка, що тонкими промінчиками пробивається крізь скло. Потягуюсь в ліжку, читаю новини, переглядаю різноманітні блоги та відеоуроки. Десятий день карантину абсолютно нічим не відрізняється від попередніх. Такий же нудний, однотонний та передбачуваний. Вдосталь навалявшись на м'яких простирадлах, виходжу на балкон прямо в піжамі. Погода сьогодні радує, хоча ще кілька годин тому була гроза – мокрий асфальт і запах озону в повітрі тому підтвердження. 

– Мелісо, я маю тобі дещо розповісти... – тихий голос Ніка не лякає, лиш трішки насторожує. Повертаюсь до сусіда і бачу виснаженого чоловіка, який явно сьогодні не спав. Ого! Навіть одяг не змінив.

– Щось трапилось? О, Богине Весни, ти захворів? – забиваюсь у куток балкона якомога далі від Ноклона, нападає паніка. – Ти заразився Казарнакською Гарячкою, так?!

– Ні, ні, я просто не міг заснути! – Нік підіймає руки, ніби здається. – Все думав над твоїми словами. Я здоровий, заспокойся. 

– Не лякай!

Ноги підкошуються і я сідаю на підлогу в тому ж кутку. Нік повторює за мною, але сідає біля перегородки, обпершись лобом об скло. Погляд його направлений десь в район моїх стоп, зіниці завмерли на одному місці.

– Нік, що трапилось? – хвилювання захлистують, немов морські холодні хвилі. Страшно почути те, що він хоче сказати. Навіть не уявляю чому. Передчуття?

– Це було три чи чотири місяці тому. Я й раніше зустрічав вас трьох біля будинку, на сходах чи майданчику перед входом в квартиру. Але я не придавав значення, хто з вас з ним зустрічається. Ким вам обом приходиться Ендрю...

Я завмираю. Здається, мені не хочеться чути, що буде далі. Я не...

– Вони стояли біля дверей разом, такі веселі. Все сміялись, обіймались. Гадаю, обоє були напідпитку... Я лиш захитав головою, відкриваючи свою квартиру. А вони накинулись одне на одного і... Ну... Я ще подумав тоді: «Яка гаряча парочка! Ребека – справжня німфоманка!»

Кожне слово, наче удар мечем в серце. Вони не могли. Не могли... Це неправда! Я не хочу в це вірити. 

– Тому я й вирішив, що Ендрю – хлопець Ребеки, а не твій.

Ноклон сидить непорушно, втупившись у підлогу. Із-за моїх сліз його силует розпливається. Гарячі солоні краплі скочуються по щоках і падають на тканину моєї піжами. Я закриваю очі, щоб стримати їх, але марно. Вони, немов непокірна стихія, вириваються прямо з душі. Хочеться кричати. Вити на все місто від болю, що розколює серце на тисячі малесеньких шматочків. Він розтікається по тілу чорною їдючою отрутою, проникаючи в кожну клітинку організму. Я впевнено можу сказати, що цей біль гірше смерті. Тому що він роз'їдає душу.

– Ти впевнений? – втираю сльози. – Впевнений, що то був Ендрю?

Нік прикладає до скла телефон. Я підсуваюсь ближче, щоб розгледіти фото, котре там зображено. Це моя сторінка в мережі... На світлині усміхнений Ендрю в яскраво-рожевій футболці на фоні моєї крамниці. Ту ніч я провела з Мег на роботі. Ми оформлювали велике замовлення на чиєсь пишне весілля. Ендрю з Ребекою були вдома. 

– Ця кислотно-рожева футболка. Це вона, я пізнав її одразу ж, – промовив Нік.

Підіймаюсь на ноги, хочеться щось сказати, але слова просто не йдуть. Цього не може бути... Мабуть, Нік просто знущається. Розпланував усе так, щоб втішити мене потім. Хочу йти геть, проте тихий голос зупиняє на порозі:

– Мелісо... – Нік нарешті дивиться в очі, я бачу в них співчуття і жалість. – Я не хотів робити тобі боляче... Вибач...

Я не відповідаю йому, просто вертаюсь в квартиру. Ходжу по кімнаті, а серце вкотре розривається від слів Ноклона. Вони мене зрадили... Зрадили! Цього не може бути! Ребека не могла. Одне діло – переспати з Ноклоном і зовсім інше – Ендрю, мій Ендрю. Він мене кохав і я це знаю не зі слів... Його вчинки, турбота, ніжність. Я помічала його почуття в кожному дотику, кожному поцілунку... Мабуть, Ноклон просто вирішив таким чином мене провчити за щось... 

Збираюсь з думками і телефоную сестрі. Довго слухати гудки не доводиться – вона майже одразу відповідає. Серце гучно стукає в грудях, а страх переповнює тіло. Що як це виявиться правдою?

– Алло? 

Я перші секунди не знаю, що сказати. В голові шумить, я чую стук свого серця. 

– Ребеко... У вас з Ендрю щось було? – запитую прямо, інакше не можу. – Нік розказав мені одну цікаву історію.

– Твій Нік – брехун! – сердито відповідає Ребека і я навіть спершу вірю їй. – Ловелас, який хоче розважитись з тобою, поки сидить вдома. 

– Тобто, ні? – перепитую.

– Звичайно, що ні! Ти мене взагалі тварюкою вважаєш?

І чого я вірю людині, яку майже не знаю, а рідна сестра, що все життя була зі мною, не може переконати в тому, що не зраджувала мені? Я точно відчуваю, що вона обманює... Точно знаю це, бо згадую той день... І чим більше деталей вимальовується в моїй голові, тим більше я розумію, що між ними щось було! Ендрю, який ховав свій погляд від мене. Ребекине взуття біля дверей нашої спальні. І пуста пляшка з-під вина на кухні... Тоді це все сприймалось як норма. Ну вино, то й що? Дорослі ж люди! Взуття? Ребека постійно свій одяг розкидає по дому. А Ендрю... Закрила очі і зібралась з силами.

– Припини, Ребеко. Я, можливо, не настільки розумна, як ти. Проте не сліпа. Зв'язую деталі й розумію, що це все правда. Ви спали.

– Ні, – не відступається сестра.

– Добре тобі було? – льодяним голосом цікавлюсь. – Приємно? Ендрю хороший коханець, чи не так?

– Ти не в собі, Мелісо!

– А ти зрадниця, Ребеко. Ти – нікчемна зрадниця, – гірко повторюю.

– Проспись, Мелісо. Нісенітниці несеш! – Ребека починає сердитись, значить не довго залишилось. Кілька гострих фраз і вона зізнається. Завжди так було.

– Правда ж, у нього ніжні руки, Ребеко? – очі наповнюються сльозами, я ледь стримуюсь, щоб не заридати вголос. – Правда?

Сестра замовкає. А я не можу.

– А поцілунки? Солодше меду! Я то знаю! Голова, мабуть, обертом йшла від його губ. Скажи, тобі легко було дивитись в мої очі після того, що ви зробили? Чи може це було неодноразово? Розкажи, Ребеко.