Прокидаюсь рано, рішуче налаштована серйозно поговорити з Ноклоном. Хочу запропонувати йому мир. Такий, щоб не було більше його дурних підкатів, не було суперечок. Просто спілкування. Навіть не дружба, а сумісне коротання часу. Тому що я не маю права зраджувати Ендрю. Хай він уже не зі мною, хай його величає богиня Весни, все ж я не маю права так чинити – думати про Ноклона як про чоловіка.
Перш за все телефоную батькам та Мег, щоб дізнатись їх самопочуття. Мама хвалиться, що схудла на кілька кілограмів, а в тата трохи болить серце після вчорашньої промови опору. Паршиво, проте не критично. Серце в нього болить часто, особливо від хвилювання. Мег у важкому стані – дуже болить низ живота, тому їй дають знеболювальні препарати. Проте Матіас тримається – хлопчик підбадьорює мою подругу, як тільки може, – то стендапи влаштовує, то концерти, вдаючи, нібито він соліст тих самих «Рок енд Девілс», що обожнював Ендрю.
Загалом все гаразд, не рахуючи того, що я починаю задихатись в чотирьох стінах.
Вагаюсь майже пів дня перш ніж пишу повідомлення Ніку. Здається, він навмисне сидить собі тихо в своїй квартирі, чекає коли ж я уже дам про себе знати. І я наважуюсь.
«Є розмова.»
«Уже на балконі.» – приходить майже одразу, проте я не спішу виходити. Кілька хвилин збираюсь з думками, розглядаю себе в дзеркалі. Легкий макіяж та блиск на губах. Виглядаю добре, здоровою, повною сил до нових справ. Не завадило б відвідати перукарню, але й так зійде. І взагалі чого це я чепурюся? Було б заради кого! Стираю блиск з губ. Не буду я для нього старатись!
Рішуче переступаю поріг балкона. Ноклон стоїть, схрестивши руки на грудях. Якийсь він сьогодні незадоволений. Немає звичної посмішки, та й темні очі не дуже горять, лиш недовго вивчають мій зовнішній вигляд. Синя сорочка і джинси явно з якоїсь брендової лінійки. Стильний. А толку то? Нема для кого виряджатись. Мені то все одно у що Ноклон одягнений. Все одно ж?
– Вибач, що заставила чекати, – говорю по-діловому серйозно.
– Маєш гарний вигляд, – дивиться прямо в очі, ніби гіпнозує поглядом, свердлить.
– Дякую, ти теж непогано... – так і хочеться підколоти як-небудь, але стримуюсь. Миритись все ж прийшла.
– Щось мені не подобається твій бойовий настрій. Задумала що? – примружує очі Ноклон і дістає цигарку з чорної коробочки. Мить і вона опиняється в нього між зубами. Так пафосно, що я ледь стримую сміх. І для кого тільки він цей цирк влаштовує?
– Хочу підписати мирову угоду, Ніку.
Ноклон аж закашлюється, чи то від диму, що окутав його балкон, чи то від моїх слів.
– Ти мене щойно іменем моїм назвала чи мені здалося? – підходить ближче і стає біля самісінького скла, ледь носом його не торкається.
– Так, назвала. Давай припинимо ці перепалки. Просто проведемо залишок карантину в компанії одне одного, а потім все забудемо, начебто нічого й не було, – говорю легко та невимушено, з невеликою дружньою посмішкою.
Ноклон відходить від скла, затягується димом, примруживши одне око і роздумуючи над моїми словами. Мені на мить здається, що я бачу, як в його голові з противним скрипом крутяться шестерні. Це буде нелегко. Маю на увазі спілкуватись з Ніком приязно, не підколюючи на кожному слові. Ноклон мовчить довго, видихає останній дим, тушить недопалок в попільничці і тільки тоді продовжує діалог, не повертаючи до мене обличчя:
– Чогось я впевнений, що ти маєш на увазі під словами «проведемо залишок карантину в компанії одне одного» не те, чого б мені хотілось.
– Однозначно не те.
– Мелісо, ти безжальна, знаєш це? – Нік запитує так серйозно, що я розгублююсь.
– Через те, що не збираюсь з тобою переспати? – розводжу руками, проте Ноклон ніяк не реагує на мене.
– Через те, що хочеш прив'язати до себе, а потім викинути зі свого життя, мов непотрібне цуценя, котре набридло.
Ого! Здається, ми зовсім не розуміємо одне одного. Я не збираюсь до себе нікого прив'язувати, тим паче Ноклона, котрий першим забуде про моє існування, як тільки всілякі «Джулси» матимуть змогу відвідувати його щоночі.
– Ноклон, а знаєш, забудь. Якийсь ти сьогодні занадто розумний. Краще верни ідіота, так буде звичніше для нас обох.
Нік мовчить, довго мовчить, чиркаючи запальничкою раз за разом. Ну точно ображений підліток. Я уже збираюсь вийти, коли він раптом говорить:
– Зачекай... Я згоден. Але є одна умова, – нарешті він повертається до мене обличчям, дивиться в очі, в яких читаються сумніви і занепокоєння.
– Яка? – обережно запитую.
– Якщо ми зблизимось, то ти не викинеш мене зі свого життя, гаразд?
Богине Весни, скільки болю в його словах, в його погляді! Наче я й справді приручила цуценя, а потім викинула його на смітник у люті морози.
– Гаразд, – знизую плечима, – просто я гадала, що набридну тобі за весь цей час, от і...
Я не договорила, тому що слова раптом залишили мене. Просто так, без будь-якої причини. Захотілось помовчати. Чи може боялась зізнатись вголос, що страшно бути викинутою на смітник непотрібною річчю. Все ж таки він Нік Ноклон, актор, хоч і без десятків мільйонів прихильників, проте доволі відомий. А я Меліса Уорд, квітникарка (дорівнює ніхто). Трохи різні східці у нас. Ставлю на те, що набридну йому швидко. Втім, байдуже. Так навіть краще.
– То як щодо шахів? – усміхаюсь Ноклону так, як ще вчора посміхався він мені – широко та нахабно. – Пограємо? Я згодна на чорні. Ходитимеш ти, я сьогодні добра.
– Ну раз так, тоді тягни сюди дошку, покажу тобі майстер-клас! – Нік хруснув пальцями і відповів на мою посмішку.
Проте не судилося Ноклону похвалитись своєю майстерністю, я його ганебно розгромила, залишивши ні з чим. Дев'ять моїх фігур проти його трьох і дуже трагічний мат. Ніякі там «білі першими ходять і виграють» не спрацювало.
– Ех, потрібно було грати на бажання, – я встаю, потягуючись, і розминаю м'язи, що затекли від довго сидіння.
– Я вимагаю реваншу! – підхоплюється на ноги й Нік. – На бажання!
#389 в Сучасна проза
#2455 в Любовні романи
#1188 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 09.04.2023