***

—Бабусю, бабусенько! — До кімнати вбігла синьоока дівчинка — Подивись но! Я створила Чарівного метелика! — її долоньки розкрилися і звідти майнув великий красивий метелик, завбільшки з яблуко. Його крильця всіяні сяючими крапочками та візерунками були дійсно наче чарівні.

  Я посміхнулась:
—Альто, нагадай но мені, що твій батько каже про магію без дозволу? Ммм?
—Магія без нагляду, може призвести до непоправних помилок — Вона нахмурилась, — Бабусю, ти ж не скажеш татові? А я обіцяю, що надалі буду просити допомоги! — Дівчинка хитро посміхнулась, і потяглась обійняти мене. 
—Хитруля, —знову посміхаюсь, та обіймаю Альту — гаразд, але ти пообіцяла! 

  З глибини будинку чути шум, частина стін здригнулася. Альта робить великі очі: 
—Бабуню! Що це?!! — я стривожено встаю і ми йдемо у вітальню, де судячи з усього відбувається весь гармидер.

  Картина, що зустріла нас виглядає доволі комічно — зірваний карниз повис на голові зеленого маленького дракона, а от дупця червоного, що застряг стирчить з вікна. Ми переглядаємося з Альтою, і регочемо поки дракончики розгублено кряхтять.

—Артеме, Марко ви що знову накоїли? — Ледь заспокоївшись і витираючи сльози кажу я, — Ну хіба ж мати не заборонила вам, перетворюватись у будинку?
Звідкись здалеку чути голос Артема — бабуню, та він перший почав! 
—Ні, це не я! Це Артем задирався — тяжко дихаючи і намагаючись стягнути важку штору, говорить Марко.
—Бабуню можна я їм підпалю хвостики, — хижо посміхається Альта простягаючи руки вперед.
—Так, ну все, годі! Альто, ти як старша допоможеш братам навести лад, і чекаю вас за хвилин п'ятнадцять в саду, якщо хочете піти зі мною зустрічати дідуся!

  Час пролітає швидко, я встигаю допити каву, і Альта з бешкетниками вже біжать, через сад,  до альтанки де я їх чекаю. 
—Бабусю, ти розкажеш нам дорогою Легенду? — питає підстрибучи на одній нозі Марко.
—Так, бабусенько, розкажи, — Канючить Альта, тримаючи мене за руку. — будь ласочка!
—Добре, але йдемо всі чемно поряд, і не дмухаємо гарячою парою Артем! — Артем поважно киває, зітхаючи. І ми вирушаємо. 
—Слухайте,— на мить замовкаю —
  Легенда про Світ, що тримався Рівновагою.

  Колись, задовго до того, як люди навчилися рахувати роки,
і ще задовго до того, як з’явилися перші міста,
існував світ, що звався Аенархос.

  Це був великий і складний світ, витканий із багатьох земель, немов килим із тисячі ниток. У ньому співіснували дракони й люди, мавки й ельфи, вампіри і перевертні, й ті, кого нині пам’ятають лише в піснях. Магія там не була дивом — вона була частиною повітря і життя, що вирувало навколо.

  Та головне — у тому світі існувала Рівновага.

  Її тримали три сили.

  Творці, що могли впорядковувати реальність і надавати форми життю.
  Оракули, що бачили шляхи всього сущого і берегли світ від помилок.
  І Хаос — темна, дика сила, з якої народжувалося нове життя, але яка ніколи не мала панувати самотужки.

  Бо без Хаосу світ застиг би,
а без Порядку — розсипався.

  Так було задумано від початку.

  Але з часом навіть наймудріші почали забувати, чому Рівновага важлива.

  Творці та Хаос почали сперечатися між собою. Через непорозуміння, яке коштувало світові багатьох життів. Вони розпочали велику війну між родами, що мали разом створювати та наповнювати життям.

  Дехто з них захотів переробити світ за власним баченням.

  І тоді Аенархос затремтів. Прийшла велика біда.

  Світ не витримав.

  Він розпався на уламки, розлетівся між світами, немов розбите дзеркало. Деякі уламки згасли одразу, деякі стали небезпечними, а деякі — дивом вижили.

 Одним із таких уламків стала Астрія.

  Невеликий, але живий світ, де ще пам’ятали старі пісні й де магія, хоч і слабшала, та все ще дихала.

  Та разом зі світлом у уламках лишилися й тіні.

  Кажуть, що після розпаду Аенархосу
залишився останній спадкоємець Хаосу. 
Він втратив свій дім, свій рід і свою історію. 
І замість того, щоб відпустити біль, він зробив його своєю метою.

  У легендах його ім’я звучить по-різному,
але частіше за все його називають Темним Мандрівником.

  Він блукав світами, шукаючи сліди Творців,
бо вірив, що саме вони зруйнували все, що він любив.

  І де б він не проходив — світ холонув, а тіні ставали густішими.

  Та навіть він не знав усієї правди.

  Бо Рівновага ніколи не зникає повністю.

  Минали роки.

  І одного дня у світі без магії, де люди жили простими життями,
народилася дитина, яка не знала, ким вона є насправді.

  Вона росла, не чуючи шепоту світів,
не бачачи ниток долі,
і не знаючи, що в її крові спить спадщина Творців.

  Її звали Ліна.

  Доля не прийшла по неї відразу, дівчина росла у своєму світі зовсім не підозрюючи, що вона зовсім не звичайна.
  Але вона прийшла раптово — у вигляді дверей між світами і книги Творіння, яка сама знайшла її.

  Так Ліна опинилася в Астрії.

  Світ прийняв її не одразу.

  Вона помилялася, боялася, вчилася заново ходити серед магії й істот,
яких раніше бачила лише в казках.

  Та світ дивився на неї уважно.

  Бо поруч із нею прокинувся Дракон.

  Не просто істота з вогнем у грудях,
а нащадок давнього роду,
той, хто міг бути як руйнуванням, так і захистом.

  Його ім’я було Дрімм.

  Він був гордим, сильним і не вірив у випадковості.
  І саме тому так довго не вірив у Ліну.

  Але доля не помиляється двічі.

  Коли Хаос знову простягнув руку до Астрії,
коли тріщини в реальності почали ширитись,
коли старі пророцтва ожили —
  Ліна й Дрімм стали поряд.

  Не як володарі.
  Не як герої з пісень.