Глава 38

  Архімаг навіть не подумав мене зупиняти.

  ​Я бачила краєм ока, як він зблід, як його зазвичай пряма спина раптом згорбилася під вагою невидимого тягаря. Його рука, вкрита старечими плямами й шрамами від давніх заклять, інстинктивно стиснулася на грудях, пальці судомно вчепилися в тонку тканину мантії. Геліос сперся плечем об холодну кам’яну стіну, важко дихаючи, і почав повільно, болісно розтирати грудину, ніби намагаючись власноруч втримати серце, що збилося з ритму. Я знала — він у лазареті, за кілька кроків від найкращих цілителів Астрії, і йому допоможуть. 

  ​Я не затримувалась. Жодного погляду назад.

​  Ноги несли мене самі, всупереч логіці, всупереч смертельній втомі, що свинцем розливалася по м’язах. Я йшла попри те липке, глибоке відчуття порожнечі всередині, яке завжди приходить після великих рішень, що не мають вороття. Я йшла, не знаючи кінцевої точки, не маючи в голові жодного раціонального плану. Лише з гострим, як уламок скла, відчуттям, що пісок у пісочному годиннику нашого світу майже вичерпався.

​  Думки текли в голові дивно спокійно, наче вода в глибокому колодязі після страшної бурі.

​  Ну от я і тут.

​  Минуло менше ніж пів року з того моменту, як я провалилася в цей світ — перелякана дівчинка зі звичайного передмістя, розгублена, без жодного уявлення про те, що таке магія, родові прокляття чи давні пророцтва. Те, чому інших вчили роками в тиші бібліотек, мені довелося засвоювати за лічені тижні на полях битв. Без права на помилку. Без запасного шляху. Без можливості сказати: «Я більше не граю».

​  Я знайшла тут друзів. Справжніх. Таких, за яких не вагаєшся ні секунди — просто стаєш між ними й небезпекою, навіть якщо твій власний щит тріщить по швах.

​  Я нажила ворогів. Це було очікувано, адже Творець — це завжди порушник спокою, камінь, кинутий у застояне болото чужих інтересів.

​  Але найгірше — і водночас найкраще, що могло зі мною трапитися — я зустріла того, кого захотіла покохати. Не одразу. Не легко. Попри його крижаний холод, попри його драконячу гордість і ту невидиму дистанцію, яку він вибудовував між собою і світом. Попри все. І зараз він помирає через мене.

​  Місто зустріло мене тишею, що ще пам’ятала крики жаху. Обгорілі стіни будинків дивилися на мене порожніми очницями вікон. Розтрощена бруківка, сліди магічного полум’я, залишки барикад… Астрія вижила. Але вона ще не жила. Вона завмерла в шоці, як поранений звір, що чекає, чи прийде мисливець його добити.

​  Слабкість у ногах нарешті далася взнаки. Світ навколо почав плисти, наче я дивилася на нього крізь товщу води. Фарби тьмяніли, звуки віддалялися, стаючи нечітким гулом. Я зловила себе на думці, що справді не знаю, куди йду. Лише відчуваю внутрішнім компасом — ще трохи, і я впаду прямо тут, серед цих руїн.

​— Нічого собі войовниця… — гірко посміхнулася я сама до себе, відчуваючи, як язик стає неслухняним.

​  Я пройшла ще кілька вулиць, чіпляючись пальцями за холодні стіни. І цього разу не встигла вчасно зупинитися.

​  Це був порожній, напівзруйнований будинок на самій околиці міста — без світла, без вікон, з вибитими з петель дверима. Я хотіла лише на мить зайти всередину, сховатися від чужих очей і перевести подих… але сили покинули мене різко і зрадницьки. Ноги стали гумовими, земля хитнулася і пішла з-під ніг.

​  У очах потемніло. Я відчула, як падаю на холодниу та брудну підлогу. І тоді настала тиша.

​— Ліно, донечко… ти чуєш мене?

​  Голос матері. Такий знайомий, такий теплий, що серце стиснулося від раптового болю.

​  Я виринала з темряви повільно, ніби піднімалася з глибини океану. Але це була не та Пам’ять Роду, яку я бачила раніше — насичена, заплутана, сповнена чужих спогадів. Тут не було криків про помсту. Не було вимог. Не було болю.

​  Тут була безмежна, благословенна тиша. І мама. Вона виглядала так само, як на фото зі спогадів — молода, з тими самими іскорками в очах.

​— Доню… ти майже впоралася. Тобі залишилося зовсім трішки, — вона стояла навпроти мене в сяючому білому просторі. — Ти не повинна залишатися тут. Ти повинна прокинутись і йти далі. Твій шлях ще не закінчений.

​— Мамо?.. — мій голос тремтів, я відчувала себе маленькою дитиною. — Я так втомилася… Я повністю виснажена. Моєї власної сили майже не лишилося, я віддала її всю. Я боюсь, що не втримаю… Я боюсь...

  ​Вона усміхнулася — так, як усміхалася бабуся завжди, коли я в дитинстві розбивала коліна. Тепло. Спокійно. З безмежною вірою.

​— Ну що ти, рідна. У тебе все вийде. Я вірю в це. Я це знаю, бо я бачу твою душу. Вона яскравіша за будь-яке сонце. І ти не одна. Ми допоможемо.

  ​Від її долонь, складених човником, відділився маленький, чистий білий вогник. Він повільно полетів до мене і м’яко торкнувся моїх грудей.

​— Ми віддамо тобі по краплині себе. Все, що збереглося в пам’яті віків. Ти зможеш.

​  Спершу їх було кілька. Потім ще. А потім — десятки, сотні, маленьких та яскравих іскр. Сяючі вогники летіли звідусіль, зі стін цього білого небуття. Вони торкалися мене, лоскотали шкіру і розчинялися всередині, наповнюючи порожні резервуари моєї магії. Гул голосів зростав, але це не був хаос — це була дивна, велична і гармонійна пісня багатьох поколінь.

​  Це було більше, ніж просто енергія. Це було повне прийняття мене як Творця.

​  Моя втома зникала, наче її ніколи й не було. Виснаження тануло, замінюючись кришталевою ясністю думок. Мене наповнювало щось безмежне — не ейфорія, а спокійне, фундаментальне знання про устрій всесвіту. Кожен Творець, що жив до мене, залишив у моїй пам’яті частинку своєї мудрості. Тепер я знала. Я бачила. Я відчувала кожну нитку Творення реальності.

​— Ти зможеш втримати рівновагу. Йди і врятуй їх усіх. Це твоя доля, Ліно.

​  Це був не просто наказ. Це було благословення. І я прокинулась.

​  Світ накрив мене одразу — різко, яскраво, майже боляче своєю деталізацією. Я не просто відкрила очі — я відчувала все місто одночасно, наче перебувала в стані напівсну-напівбожества.