Глава 37

  Я прийняла рішення. Я прийняла наш зв'язок суті. Я прийму все що потрібно, щоб врятувати його. Істинна пара, нехай. Навіть, якщо він був би проти.

​  Я віддала себе — і світ відповів болем.

​  Це був не той піднесений, трагічний біль із легенд, де героїня сяє в ореолі жертовності й витончено падає в обійми долі під звуки небесних арф. Ні. Реальність виявилася куди бруднішою, важчою і приземленішою. Це було відчуття, ніби з мене, живої, повільно й методично витягують усе моє тепло — ковток за ковтоком, краплю за краплею — і залишають натомість крижану, мертву порожнечу. Мовби хтось невидимий і безжальний виривав життя, і я сама, зціпивши зуби, віддаю його, бо знаю: якщо я закриюсь хоч на мить, він помре.

  ​У лазареті панувала тиша, яка буває лише в місцях, де смерть щойно відступила на крок, щоб перевести подих. Пахло гірким полином, паленим озоном і тим солодкувато-залізним духом свіжої крові, який неможливо вивітрити. Біле світло, що народжувалося десь у глибині моїх ребер, текло з моїх долонь у груди Дрімма. Воно не лилося широкою хвилею, як я сподівалася. Воно сочилося тонкими, розпеченими нитками, що нагадували нервові закінчення. Ці нитки з болем впивалися в його тіло, прошивали бліду шкіру, пірнали під м’язи, обплітали кістки, шукаючи там, у самому центрі його суті, ту огидну чорну яму, що називалася прокляттям Хаосу.

​  Чорнота не збиралася відступати просто так. Вона… вона була живою. Вона слухала мій пульс. Вона нюхала моє світло, як хижак нюхає здобич перед кидком. Вона вивчала мене, пробуючи на смак мою волю, шукаючи в ній тріщини.

​  Я відчула це прокляття як самостійну істоту: холодну, вперту, з чужим, ламаним ритмом існування. Вона не горіла від мого світла і не кричала, як павуки у дворі. Вона ковтала його. Вона впивалася в кожну крихту мого тепла, в кожен мій спогад, що витікав разом із магією. Від цього ненаситного апетиту темряви мені хотілося закричати від безсилля, впасти на підлогу й просто згорнутися калачиком, припинивши цю нерівну боротьбу.

​— Ні… — прошепотіла я, і мій голос здався мені шелестом сухого листя. Я притиснула долоні до його грудей ще сильніше, ніби могла простою фізичною силою, тиском м'язів, змусити світ стати справедливим. — Це моє. Це не для тебе. Тобі тут не місце.

​  Книга, що лежала між моєю рукою і його тілом, раптом здригнулася. Її сторінки почали тихо зашелестіти, хоча в кімнаті не було жодного протягу. Це був звук тисячі невидимих пальців, що перегортали історію в такт моєму серцю, яке калатало десь у самому горлі. І в цей момент щось змінилося. Я перестала бути просто "джерелом", що виливає силу. Я почала ділитися самим життям.

​  Це відчувалося так, ніби я власноруч розрізала свою долоню зсередини, вздовж ліній долі, і пустила гарячу живу кров безпосередньо в його порожні, попелясті вени. Тільки замість крові текли мої майбутні світанки, мої ненароджені посмішки, мої сили, мої дні. Я буквально віддавала йому час свого існування.

​  В першу мить стало тепліше. Не в кімнаті — там все ще панував холод магічного виснаження. Стало тепліше всередині нього.

​  Я відчула, як крижаний заціпенілий холод його пальців, що досі безвільно лежали в моїй руці, ледь-ледь почав відступати. Це було схоже на те, як хтось кидає тонку суху гілку у згасаюче багаття серед зимового лісу. Маленький, майже непомітний жест. Але для мене, в цій тиші й мороці, це було справжнім дивом. Це була ознака того, що він ще тут. Що він чує.

​  Я втягнула повітря різким, болючим ковтком, наче після довгого пірнання в крижану воду, коли легені вже починають горіти від нестачі кисню.

​— Тримайся… — сказала я, і мій голос був майже нечутним, хрипким від втоми. — Не смій, чуєш? Не смій здаватися. Не смій робити з мене вдову навіть не одружившись, проклятий Драконе. Ти мені винен стільки всього… і небо, і гори, і пояснення. І взагалі — я не договорила.Ти не можеш піти просто так.

​  Це було смішно. Це було абсолютно абсурдно в обличчі стародавнього зла і світових катастроф. Але саме ці безглузді, егоїстичні слова тримали мене на поверхні свідомості, коли світ навколо почав небезпечно хитатися, а кольори — вимиватися, стаючи сірими й розмитими.

​  Бо наступною прийшла слабкість. Вона не впала на мене зверху важким тягарем — вона підкралася непомітно, підкошуючи ноги знизу. Підлога під моїми колінами раптом здалася м’якою і ненадійною, як волога земля на болоті. Звуки лазарету, які до того дратували своєю гостротою, тепер приглушилися, ніби всю кімнату обгорнули товстим шаром вати. Я перестала чути кроки в коридорі, перестала чути дихання цілителів за стіною. Залишилися тільки два ритми: моє серце, що билося важко і повільно, і його — слабке, нерівне, примхливе, ніби йому було просто лінь боротися за наступний удар.

​  І тут я побачила все інакше. Не очима — тим дивним, гострим внутрішнім зором, який відкривається лише тоді, коли людина стоїть на самому краю, заглядаючи в прірву.

​  Я бачила наш зв’язок.

​  Ту саму срібну нитку, наш спільний "Якір". Колись вона була тонкою, але яскравою, гарячою від емоцій та юнацьких нервів. Тепер вона скидалася на розірваний, посічений штормом канат. Його кінці безпорадно плавали в густій, маслянистій темряві, намагаючись знайти один одного. Я простягала крізь цю темряву своє світло — і воно повільно, важко, з натужним надривом, знову сплітало розірвані волокна суті в єдине ціле. Кожна сплетена ниточка відгукувалася в моїй голові спалахом болю, але я не зупинялася.

  ​А прокляття… воно було поруч.

  Це був чорний, гнилий корінь, що проріс глибоко в тканини його плеча, у його крило, у його груди. Він тягнувся до серця з терплячістю досвідченого вбивці. Прокляття не метушилося. Воно було холодним і розсудливим, як сама смерть. І коли моє біле світло торкалося його поверхні, корінь не згорав миттєво, як я наївно очікувала. Він лише… стискався. Він ставав щільнішим, звужувався на якісь мізерні міліметри. Він відповзав повільно, ліниво, наче зовсім не поспішаючи, наче хотів показати мені: “Я все ще тут. Я нікуди не пішов. Ти просто купуєш йому трохи часу своєю кров'ю.”