Глава 36

Інвага.

  Я ніколи не думала, що мій шлях закінчиться так.

​  Патрулювати місто пліч-о-пліч із перевертнями, від яких тхне мокрою шерстю, та вампірами, чий холодний спокій дратує більше, ніж відкрита агресія. Збирати залишки Хаосу з бруківки, наче звичайна прибиральниця, замість того, щоб керувати арміями. Слухати накази, які віддаю не я, а якісь вискочки з викладацького складу.

  ​Астрія ще диміла після бою. Повітря було густим, попелястим, воно осідало на губах присмаком гіркоти та металу. Я ходила її понівеченими вулицями, ніби власна тінь — зайва, непотрібна, але надто горда, щоб зникнути. Камінь під моїми тонкими підошвами був усе ще теплий, але це тепло не належало лагідному сонцю. Воно було залишковим, хворим — як жар у тілі після тяжкої хвороби, як біль після удару, як спогад про те, що тебе зламали, але забули добити.

  ​Колись я входила до будь-якої зали — і розмови вщухали. Люди й нелюди схиляли голови, бо моє ім’я — Інвага з Дому Срібних Драконів — важило більше, ніж золото. У моїй крові текла історія тисячоліть.

​  А тепер…

​— Тут чисто. Жодних викривлень, — буркнув вампір позаду мене. Його звали Каїн, здається. Він витирав довгі пальці хустинкою, наче бруд битви можна було зняти так просто.

​«Чисто».

  Він сказав це так буденно, ніби мав право оцінювати роботу дракониці. Ніби ми були рівними в цьому безладі.

​  Я не відповіла. Не тому, що не знайшла дошкульних слів — мій язик завжди був гострішим за кинджал. А тому, що мій голос зараз міг би вбити. Справжній драконячий вогонь тлів під моєю шкірою, пульсуючи в кожній жилі, шукаючи найменшої щілини, щоб вирватися назовні й спопелити цей лазарет, це місто і цей фальшивий спокій. Я стримувала його таким неймовірним зусиллям, що мої зуби скреготіли.

  ​Це все через неї.

  Через ту маленьку людинку з вічно здивованими очима.

  Через Ліну.

​  Вона вкрала моє майбутнє. Вона зайняла місце, яке сам устрій світу готував не для неї. Вона була помилкою цього світу, хворобою, яка зруйнувала ідеальну картину мого життя.

  ​Я не була закохана в Дрімма. Кохання — це слабкість, яку дозволяють собі ті, кому нічого втрачати. Для мене це було б смішно. Негідно мого походження.

​  Ми мали бути союзом. Найвеличнішим за останні три століття. Ідеальним магічним та політичним контрактом між двома найсильнішими домами. Я — дракониця найчистішої крові, вихована з пелюшок для абсолютної влади. Він — останній повноцінний спадкоємець дому Вогню. Разом ми мали стати віссю, навколо якої оберталася б уся політика Астрії. Ми мали правити, тримаючи світ у залізних рукавицях порядку.

​  Але замість величної корони він обрав… це.

  ​Він обрав людину. Не драконицю. Не рівну собі за силою чи знатністю. Не ту, хто з молоком матері ввібрав поняття про відповідальність за рід та обов'язок перед кров’ю.

  Він обрав істоту — смертну, крихку, тимчасову, як подих вітру. Вона зникне через пів століття, а він лишиться з розбитим серцем і порожнім троном.

​  Це дівчисько навіть не розуміло, що саме вона забрала. Вона у своїй наївності думала, що це історія про почуття, про любов, про зітхання під місяцем.

​  А це було про Владу. Про саму структуру нашого виживання.

​  Я різко зупинилася посеред площі, ігноруючи запитальний погляд вампіра.

  ​Відчуття вдарило не відразу. Воно не було схоже на біль чи магічний спалах. Радше — як настирливий свербіж під лускою, яку я ховала під людською шкірою. Як фальшива нота у звичній, хай і понівеченій, мелодії світу. Наче хтось провів холодним залізом по натягнутій струні мого хребта.

  ​Сила.

  Чужа. Неправильна. Незвична.

  Але дуже знайома. І, що найдивніше, — жива.

​  Я повільно повернула голову праворуч.

​  Там, у глибині кривого провулку, стояла закинута будівля. Колись це була майстерня чи склад, але зараз від неї залишився лише скелет. Без даху, з вибитими вікнами, схожими на порожні очниці черепа. Вона була густо оповита дивними темними ліанами — чорними, маслянистими, які не в’янули навіть після вогняного шторму, що прокотився містом. Це було місце, яке саме місто відштовхувало. Сюди не заходили патрулі, сюди не залітали птахи.

  ​Я відчула це знову. Хвиля Хаосу. Слабкий, поранений, придушений, але безсумнівно справжній.

​— Інваго? — покликав вампір, зупинившись за кілька кроків. — Ти чого застрягла? Попереду ще два квартали. Йдеш?

​  Я не повернула голови. Мій погляд був прикутий до чорних ліан.

— Йди, — кинула я сухо. — Я відчула залишковий сплеск біля тієї стіни. Треба перевірити й запечатати. Це займе час, не чекай на мене.

​  Вампір лише знизав плечима. Йому було байдуже. Вони всі зараз були надто втомлені, щоб сперечатися з драконицею, яка перебуває в поганому гуморі. Він пішов далі, і звук його кроків швидко затих у тумані.

  ​Я знала: якщо скажу зараз — сюди прийдуть усі. Геліос, Лорд Вогню, маги бойовики. Вони доб'ють те, що там лишилося.

  Але це відчуття… воно було занадто цінним, щоб ділитися. Воно було моїм.

  ​Увечері, коли сонце остаточно втопилося в попелястому горизонті, я повернулася.

​  Ніч лягла на Астрію важкою ковдрою, ковтаючи зайві звуки. Я рухалася тінями, безшумно, так, як мене вчили в дитинстві для таємних візитів та палацових переворотів. Всередині покинутої майстерні було холодно. Але це був не холод нічного повітря — це був холод самої реальності, що розпадалася. Тут світ був надломлений, і цей злам пахнув озоном і гниллю.

​  Він був там. У самому кутку, де каміння стіни зустрічалося з розбитою підлогою.

​  Чоловік лежав, притулившись спиною до зруйнованої колони. Його колись величний чорний балахон був пропалений та просочений кров’ю, яка в темряві здавалася чорною, як смола. Дихання було хрипким, нерівним, кожне вдихання давалося йому з боєм. Але очі…

​  Коли я підійшла ближче, він розплющив їх.