Глава 35

​  Його аура стиснулася до однієї, нескінченно щільної точки. Вона потемніла, стала ламкою, як обвуглене скло, що ось-ось розсиплеться на тисячі смертоносних уламків. Я відчула це миттєво — не очима, а самою своєю сутністю. Це був різкий, сліпучий біль у скронях, тріск у Книзі, яку я притискала до грудей, і, що найстрашніше, — перекіс у самій тканині магії. Світ навколо здригнувся, ніби хтось висмикнув із-під нього фундамент.

​  Астагорр програв війну за Астрію. Я запечатала прохід, відрізала його від джерела безмежної сили. Але в цю останню секунду, розуміючи свою поразку, він вирішив виграти іншу битву. Битву за мою душу.

​— Ти запечатала… але не врятуєш! — його крик був зірваний, майже істеричний. Це був голос не переможця, а загнаного в кут звіра, який готовий перегризти горло навіть ціною власного життя. — Хаос знищить твою зброю! А значить — і тебе!

​  Час сповільнився до в'язкої, нестерпної тягучості. Я бачила, як формується закляття в його руках.

  Він не цілився в мене. Він знав, що зараз, у стані чистого Світла Творця, я невразлива для темряви. Моя аура просто розчинила б його удар.

  Він був хитрішим. І жорстокішим.

  Він цілився в моє серце, що билося зовні.

  Він цілився в мій Якір.

​  Чорна, зазубрена стріла з чистого небуття — концентрована ентропія, абсолютний холод міжсвіття — вирвалася з його долонь. Вона не летіла, вона прорізала простір, залишаючи за собою шлейф "мертвого повітря". Звук був схожий на виск розпеченого металу по склу.

​— Дрімме! — мій крик застряг у горлі.

​  Дракон спробував зреагувати. Але він був у польоті, він був відкритий. Стріла вдарила в ліве крило — саме те, яким він інстинктивно, навіть не думаючи, прикривав мене в момент атаки.

  Прокляття не пробивало наскрізь — воно вгризалося. Я бачила, як чорна пляма миттєво розтікається по золотій лусці, наче чорнило у воді. Воно шукало шлях усередину. До Драконячого Серця.

​  Дрімм заревів.

  Це був не той величний бойовий рик, від якого тремтіли гори і який надихав армії.

  Це був крик живої істоти, яка знає: удар смертельний. Крик болю, змішаний зі здивуванням і жахом.

​  Я відчула, як наш Зв'язок — ту тонку, срібну нитку, що єднала наші свідомості останні місяці — різко сіпнуло. Ніби хтось перерізав розпечений канат. У моїй голові настала тиша. Страшна, вакуумна тиша там, де завжди була його присутність, його тепло, його думки.

​  Зоряне сяйво на його лусці згасло миттєво, наче хтось задмухнув свічку. Ліве крило судомно сіпнулося, перетворившись на нерухомий вантаж, і величезне тіло втратило опору в повітрі.

​  Падіння.

​  Воно було страшним. Неконтрольованим.

  Світ перевернувся. Небо і земля помінялися місцями. Повітря свистіло у вухах, вириваючи подих. Біле Світло в мені згасало обривом, бо джерело моєї впевненості вмирало. Книга в руках, яка мить тому була ключем до всесвіту, стала просто важкою, мертвою цеглиною.

​  Я ще встигла побачити останній рух Дрімма. Вже трансформуючись назад, втрачаючи форму дракона, стаючи напівлюдиною-напівзвіром, він зібрав залишки своєї магії.

  Він не намагався врятувати себе. Він не ставив щит.

  Він виштовхнув із себе останню хвилю вогню — сліпу, відчайдушну, просякнуту люттю.

​  Полум’я, схоже на рідке золото, накрило Інвара.

  Маг Хаосу не встиг ухилитися. Його крик був іншим. Не тріумфальним. Не злим. Це був крик істоти, яка теж заплатила найвищу ціну.

  Хаотична аура навколо нього зірвалася, спалахнула і розсипалася, немов тріснуте дзеркало. Я бачила, як вогонь обпікає його, як він зникає у тінях, розчиняється в сутінках зруйнованого двору, але я знала — так само чітко, як власне ім’я:

  Інвар живий.

  Інвар поранений.

  Але його проклята справа зроблена.

​  Ми впали.

​  Руїни двору прийняли нас глухим, ламаючим кістки ударом.

  Дрімм зробив неможливе. Навіть падаючи, навіть втрачаючи свідомість від болю, він розвернувся в повітрі так, щоб прийняти удар спиною. Щоб я впала на нього, а не на каміння.

  Звук удару його тіла об бруківку ще довго відлунював у моїх кошмарах.

​  Тиша накрила поле битви.

  Це була не мирна тиша. Це була оглушлива, ватна тиша після гуркоту пекла. Дзвін у вухах перекривав усе.

  Студенти й викладачі підводилися повільно, ніби після тяжкої контузії. Дехто падав знову, знесилений відтоком магії. Дехто просто сидів, дивлячись у порожнечу скляними очима.

​  Я скотилася з нього. Моє тіло боліло, але це був ніщо в порівнянні з тим, що я побачила.

  ​Дрімм лежав на розбитому камені того самого фонтану, де все почалося.

  Його людська форма повернулася, але вона була блідою, майже прозорою, наче зітканою з вранішнього туману. Його груди здіймалися уривчасто, з хрипом.

  Від лівого плеча, там, де вдарила стріла, розповзалася чорна, масляниста пляма. Це була не кров. Це була сама смерть. Вона пульсувала, жила своїм огидним життям, пускаючи тонкі чорні вусики під бліду шкіру, вздовж вен, невблаганно рухаючись до серця.

​  Його очі були заплющені. Його останнім свідомим рухом було притиснути мене до грудей.

  Його рука все ще лежала на моєму плечі. Важка. Холодна.

​  Саме цей холод вирвав мене зі ступору.

  Я спробувала потягнутися до нього ментально, через наш зв'язок.

«Дрімме? Ти чуєш мене?»

  У відповідь — лише холодний вітер і безодня. Зв'язок був розірваний. Або заглушений чимось настільки темним, що світло не могло пробитися.

  Я знала: Дрімм помирає.

​— У лазарет! Негайно! — крик Геліоса прорізав тишу, як розпечений ніж.

​  Архімаг був поруч миттєво. Його руки вже світилися цілющою магією, але коли він торкнувся плеча Дрімма, зелене світло зашипіло і згасло, зіткнувшись із чорнотою. Геліос відсахнувся, його обличчя побіліло.

— Несіть його! Швидше! Кожна секунда — це шанс на життя!