Глава 34

  Епічний Зсув не просто відкрився — він розірвав двір Академії, наче стару, понівечену тканину. Реальність завищала, коли чорно-зелена вирва розширилася, випльовуючи потвор одну за одною хвилями, як брудною, отруйною піною.  Це був неконтрольований, руйнівний Хаос у його найчистішій формі.

  Тривожний дзвін над Академією лунав вже кілька хвилин, але його звук тонув у гуркоті магічних вибухів і нелюдському реві. Небо над нами забарвилося у кольори гематоми — фіолетовий, чорний та хворобливо-жовтий.

  Поки ми з Дріммом добігли до центру двору, і мене ледь не збивало з ніг хвилею смороду — запаху сірки, гнилого м'яса та озону змішаного з ефіром. Усюди в дворі академії вже точився бій, розрізнені купки студентів все прибували з будівель. Викладачі намагались якось керувати боєм.

  Хаос Битви лякав мене до тремтіння в колінах. Повітря розривали крики студентів, накази викладачів та осліплюючі магічні спалахи. З усіх боків захисники Астрії боролися проти нескінченного потоку істот, що вилазили з безодні чужого, голодного до смерті світу. 

  Геліос стояв на чолі кількох викладачів, біля самого фонтану, що перетворився на кратер. Він тримав величезний, куполоподібний магічний бар'єр, намагаючись стримати натиск дрібніших почвар. Його обличчя, зазвичай спокійне і мудре, зараз було сірим від виснаження, вкритим потом. Жили на його скронях здулися. Бар'єр тріщав, і крізь нього вже просочувалися чорні щупальця, і йому явно не вдавалося їх зупинити, хіба затримати ненадовго. Він повільно відступає прикриваючи куполом Ліовіса та Мордріна з учнями їх факультетів. Мордрін намагається творити закляття смерті, так щоб нікого не зачепити, та навала почвар росла.

  Ліворуч від нас розгорталася інша сцена, смертельна і красива водночас.
Вампір Орфей, завжди такий елегантний, стриманий і трохи зверхній, скинув маску байдужості. Зараз він став утіленням хижої грації та надприродної швидкості. Він танцював навколо велетенської Рогатої Потвори, чия шкіра нагадувала граніт.
Переваги Вампіра були очевидні: для людського ока він перетворився на розмиту чорну пляму. Він наносив блискавичні, хірургічно точні удари подовженим тонким клинком, цілячись у м'які зчленування на шиї та під пахвами чудовиська. Він уникав повільних, але нищівних ударів рогів, які трощили бруківку на пил там, де він стояв секунду тому. До нього долучилось кілька інших вампірів, і навіть Дрейк. І попри наші з ним відносини, я була рада, що він тут. 

  Трохи далі Перевертень у своїй бойовій формі — велетенський вовк на задніх лапах — зіткнувся з надвеликою потворною Купою Клешнів. Це був бій без магії, бій грубої, первісної сили проти чистої люті. Перевертень стрибав, ухилявся, і його ікла та кігті, міцніші за сталь, відсікали шматки хітину. Кожен удар супроводжувався диким, звірячим ревом і фонтанами чорної крові. Позаду нього тримали два надзвичайно великих магічних щити для захисту Кай та Грегор, з жовтого, а ще якась дівчина вливала силу в них.

  Ардена з кількома хлопцями та дівчатами з червоного віртуозно шматують швидких павуків з іншої сторони площі. Не даючи їм прорватись до міста. Відблиски магічних ударів то тут, то там, світло енергетичних щитів, та запеклий бій не спиняться. Кількість істот з іншомир'я росте.

  Ми з Дріммом врізалися в цей натовп.
  Дрім в людській формі. Тут, у тисняві, де пліч-о-пліч билися студенти, Дрімм не мав місця, щоб перетворитися, не розчавивши своїх.
— Ліно, щит на третю годину! — крикнув він, випускаючи з долонь струмінь густого полум'я, що спопелив зграю дрібних крилатих почвар.

  Я миттєво зреагувала, викинувши руку вбік. Синій яскравий напівкупол виник за секунду до того, як кислотний плювок іншої потвори долетів до групи поряд.
Ми працювали як єдиний механізм.
Дрімм використовував потужні вогняні кулі, щоб розчищати простір навколо мене, діючи як таран.

  Я використовувала захисні щити та контрольовані потоки магії, які стабілізували простір, латали діри в обороні та прикривали спину Дрімма.

  Це було і страшно, і водночас так природно — бути з ним у зв’язці. З одного боку, я відчувала безпрецедентну силу, яку ми являли собою, а з іншого — мене сковував жах. Будь-яка моя помилка, будь-який пропущений чи навмисний удар міг убити моїх друзів.

  Раптом мій погляд зачепився за рух праворуч. Час наче сповільнився, розтягнувся, як гума.

  Я побачила Мійку.

  Вона була бліда, її мантія розірвана, але вираз обличчя і ледь стримувана лють в погляді, говорили краще за слова. Меч в її руках тонкий та наче лезо, гострий, був весь у чорній крові почвар. Вона зупинилась на хвилину, видихнути повітря. Поруч із нею, спиною до велетенської броньованої потвори, відбивався Літар у своїй вовчій іпостасі. Він не бачив удару, що наближався ззаду, броньована потвора вирішила розвернутись, але його бачила вона!
— Ні! — безгучно крикнула Мійка.

  Вона зробила ривок — з останніх сил, не магією, а тілом — і штовхнула Літара вбік.
У цей момент броньована потвора, схожа на скорпіона, завдала тяжкого удару кігтистою лапою.
Удар прийшовся туди, де мить тому стояв Літар. Туди, де тепер була Мійка.

  Почувся огидний вологий хрускіт.

  Бризнула червона кров.
  Мійка з криком болю, який перекрив шум битви, відлетіла, як зламана лялька, і впала на землю під ноги іншим.
— Мійко!!!

  Крик Літара був страшним. Це був не крик воїна, а виття пораненого звіра.
Вовк зірвався з землі з неймовірною швидкістю. Він прорвався до неї, ігноруючи небезпеку майже перетворившись на людину, впав на коліна і накрив її своїм тілом, створюючи над нею слабкий, мерехтливий щит, готовий прийняти наступний удар на себе. Його обличчя було спотворене відчаєм...

  І раптом щось у мені обірвалося...
Тонка струна контролю, яку я тримала всі ці місяці, луснула з дзвінким звуком.

  Страх зник. Жалість зникла.

  Залишився лише Гнів.