Глава 32

Астагорр/Інвар

  Мене звали так багато разів, що я вже давно забув, як звучить тиша.
  Моє справжнє ім’я стерлося, як напис на могильному камені під вітрами часу. Я був хлопчиком без роду, служкою без майбутнього, тінню в кутку.

  Але голоси не забували.

  Вони не лишали мене жодної миті. Вони не просили — вони вимагали, дерли свідомість пазурами, шепотіли вві сні і кричали наяву.
  Вони стукали об череп зсередини, поки голова не ставала розпеченою від болю, а думки перетворювалися на розбиті уламки дзеркала, в якому я бачив лише одне відображення:

  «Помста».
  «Закінчи те, що почали батьки».
  «Творці мають зникнути. Світ має бути очищений».
  «Наш рід має бути відплачений кров'ю за кров».
  «Ти останній».
  «Останній, чуєш?! Не смій помирати, поки не виконаєш борг!»

  Ім’я, яке я носив серед людей останні роки — було лише маскою. Тонкою шкірою, натягнутою на палаючу безодню.
  Моє справжнє ім’я, ім’я, яке дав мені мій рід, мій батько, було важким, як удар молота по ковадлу:
Астагорр.

  Останній Маг Хаосу з великого і проклятого роду Корраґх.

  І це ім’я губилося у крові, голосах і історії, якої більше не існувало для решти всесвіту.
Я блукав світами десятиліттями. А може, століттями. Час у міжсвітті тече інакше — він в’язкий, як смола.
Після війни… після того, як Творці у своїй пихатості розірвали Аенархос на шматки, кожен уламок світу став або трупом, що холоне в порожнечі, або пораненою твариною, яка доживає останні миті в агонії.

  Деякі світи були мертві від народження — холодні камені без атмосфери, де зорі дивилися на тебе байдужими очима.
  Деякі рухались, бурлили, дихали чорними бурями, що здирали шкіру з кісток за секунду.
  Деякі світи були заселені створіннями без розуму, що керувалися лише голодом, або навпаки — надто розумними, холодними й механічними, щоб дозволити такому, як я, залишитися бодай на ніч.

  Я був дитиною, коли ми втекли.
Мій батько Корраґх-Мор, жорстокий, величний у своєму гніві, але мудрий, як змій, і мати Лайсса, така тиха, але сильна, як сталь, — вони вели мене між світами, тримаючи за руки.
Ми падали у портали так, ніби це були шматки чужого кошмару.
  Одні світи були висушені до пороху, де ми пили власну кров, щоб не померти від спраги.
Інші — забруднені тінями, що жили у мертвих деревах і шепотіли прокляття.
Треті — крутили час петлями, змушуючи нас проживати один і той самий день тисячі разів, поки батько не розривав петлю силою Хаосу.

  Поки… вони не зникли.

  Голос батька кричав у моїй голові ще довго, наказуючи жити, але його тіла вже не було. Він спалив себе майже до тла, відкриваючи множинний, нестабільний портал з нашого рідного світу — вже не Аенархосу, а того, що від нього залишилось, уламка... Астрії. Він віддав свою сутність, щоб викинути нас у безпеку.
  Мати не змогла довго жити без нього. Її власний Хаос, позбавлений якоря, доводив її до божевілля. Вона бачила його в тінях, чула в вітрі. Допоки одного дня вона просто не встала. Вона сіла під сухим деревом, заплющила очі і згасла, як свічка на вітрі, віддавши рештки своєї сили мені.

  Я ріс сам.

  У світі, що звався Велинар, на самому краю реальності, де тканина буття була тонкою і протертою.
Світ, що доживав. Зірка, що повинна була бути сонцем, повільно згасала, перетворюючись на тьмяне червоне око.

  Він був ще живим, але це було життя паразита: кілька долин, де росли скривлені, отруйні дерева, кілька джерел, що пахли сріблом, сіркою і гниллю, і одне поселення не зовсім людей.
  Так, не зовсім. Ці істоти — морги — були жорстокі, примітивні, вкриті грубою шкірою. Первинний лад правив на землях цього вмираючого світу. Цінність тут визначалася не золотом чи знаннями, а жорстокістю, силою удару та шансом на виживання до наступного сходу кривавого сонця.
Вони дали моєму дитячому тілу дах — сиру печеру — і їжу, від якої нудило. Але вони відібрали все людяне, що в мені лишалось.

  Я навчився битися за кістку. Я навчився вбивати, щоб не бути вбитим. Я навчився дивитися в очі смерті і сміятися.
  Вони не знали, хто я. Тут не було магів. Тут була лише плоть.
  Я навчився приховувати Хаос.

  Стискати його у собі, як розпечене залізо, ковтати крик болю, коли сила рвалася назовні.
Кожен день, кожну ніч, поки я не навчився носити його так само легко і непомітно, як власну тінь. Я став посудиною для бурі.
  Морги Велинара померли… однією надто холодною зимою, яка тривала понад десять років. Зірка згасла остаточно. Холод убив їх усіх.

  Я вижив. Один. Хаос грів мене зсередини, не даючи крові перетворитися на лід.
І тоді голоси в моїй голові, які мовчали роками, почали шепотіти.Сильніше.

  Голосніше.

  Настирливіше.
  «Ти маєш закінчити те, що почали ми».
  «Творці не повинні відродитись. Вони — причина нашої загибелі».
  «Книга. Книга. Книга. Знайди її».

  І я пішов з того мертвого світу, що став ненадовго моїм домом і тюрмою. Я вчився чути голоси і розуміти свою силу, керувати нею, як вітрилами.
І тоді — чи то випадковість, чи то доля, чи то злий жарт всесвіту — я відкрив портал не туди.
  У світ без магії.
  У світ людей. Земля.
  Я не знав цього місця.

  Повітря там було тупе, позбавлене смаку ефіру.
  Реальність — тверда, як бетон, і непіддатлива.
  Магія падала на цю землю, мов дощ на розпечений асфальт, і зникала безслідно.
  Але я відчув його.
  Творця.
  Не сильного. Не навченого.
  Не готового до бою.
  Не озброєного знанням.
  Він просто жив, не підозрюючи про свою суть.

  Жінка з темним волоссям і добрими очима.
Поруч — чоловік, який сміявся.
Вони їхали в залізному екіпажі без коней, який гурчав і смердів димом, навіть не здогадуючись, що в тканині їхнього стабільного, нудного світу поруч із ними відкрилася тріщина в безодню.
  Я не вагався. Голоси кричали: "Вбий!", "Знищ!", "Розтрощи!"...
  Я схопив машину магією Хаосу.
  Зім’яв її, мов шматок фольги. Метал заскреготів, скло бризнуло дощем.
  Зупинив її, як уламок часу, підвісивши в повітрі.
Висмикнув їх звідти — і обпалив чистим, неконтрольованим Хаосом.