Глава 31

  Ранок, що почався з ніжності та тепла в обіймах Дрімма, обіцяв бути спокійним. Але світ Астрії не терпить довгого спокою.

  Я йшла коридором до бібліотеки, все ще відчуваючи на губах присмак поцілунку, коли це сталося.

  Це не був звук. Це було відчуття.

  Раптом, посеред кроку, у моїй голові щось дзенькнуло. Тонко, високо, болісно.

  Ніби хтось упустив на кам’яну підлогу вишуканий кришталевий келих, і він розлетівся на мільйони невидимих скалок.

  Дзень.

  Час спіткнувся.

  Я зупинилася, хапаючись за стіну. Повітря навколо стало в’язким, сірим. Звуки Академії — сміх студентів, кроки, шелест мантій — віддалилися, наче я опинилася під водою.

  У вухах наростав гул. Небезпечний, ритмічний гул, схожий на останні удари серця велетня.

  Інтуїція, та сама, що прокинулася в мені після ініціації, закричала: «Бібліотечна Вежа. Зараз. Біжи!»

​  Я не пам’ятаю, як подолала двір. Я відчувала тривогу ще на нижніх сходах Бібліотечної Вежі. Повітря тут було важке, наче свинцеве, а тиша — не бібліотечна, а могильна. Крижана. Це було гнітюче, немов хтось невидимий стиснув саму матерію часу в кулак, зупиняючи його плин.

​  Я мчала гвинтовими сходами вгору, перестрибуючи через дві сходинки. Моє серце калатало в ритмі того страшного гулу в голові. Магічні світильники на стінах тьмяно мерехтіли, кидаючи на стіни потворні, ламані тіні, що тягнулися до мене. Я фізично відчувала, як магічний потік, що зазвичай вирував у Башті потужною рікою, сповільнився, перетворився на болото і майже зупинився.

​  Коли я рвучко відчинила важкі дубові двері зали, де зазвичай знаходились Оракул та Геліос, і побачила Прію, цей холод пронизав мене до кісток, витіснивши все ранкове тепло.

​  Вона сиділа на підлозі, у дальньому кутку, неприродно сперта на холодну кам'яну стіну.

  Її завжди бездоганне срібне сяйво було розірваним, тремтячим, як полум'я свічки на вітрі. Її шкіра, що завжди нагадувала перли, стала сірою, як попіл згаслого вогнища.

  У срібних очах, які бачили тисячу варіантів майбутнього, тепер була лише одна-єдина реальність.

  Рішучість. Біль. І ясне, спокійне прощання.

​— Ліно… ти прийшла… Я чекала...— Її голос був слабким, як шепіт сухого осіннього листя, що падає на землю.

​— Пріє?.. Що з вами?.. — я впала на коліна поруч, не в змозі приховати жах. Мої руки потягнулися до неї, але завмерли в повітрі.

​— У нас немає часу, дитино, — прошепотіла вона, і кожне слово давалося їй з титанічним зусиллям. — Його просто більше немає.

  Вона злегка підняла руку, і я побачила, що її долоня, притиснута до грудей, була мокрою.

  Кров.

  Звичайна, червона, густа людська кров, що плямами проступала на грудях, псуючи ідеальну білизну туніки.

— Він зруйнував Годинник мого Життя, Ліно. Я помираю. Мій час виходить. Я прожила достатньо, щоб змінити цей світ на краще, і мій пісок був на дні, але він… він розбив мій маленький годинник, щоб прискорити мій кінець. Щоб я не встигла попередити тебе.

​— Ні, ні! — я схопила її за плечі, намагаючись передати свою силу, але вона витікала, як вода крізь пальці. — Геліос! Треба кликати Геліоса! Він щось придумає!

​— Надто пізно. Для мене — пізно.

  Її пальці, холодні як лід, несподівано міцно схопили мою руку.

— Послухай мене. Не шкодуй. Є речі, про які не можна шкодувати, бо так мало статись. Це — примха долі. Смерть — це лише крок, крок до іншого життя.

​— Він обдурив нас, Ліно. Весь цей час, — її голос здригнувся від гіркоти, яка була страшнішою за біль рани. — Інвар був не тим ким здавався.

  Мене наче вдарили під дих. Тихий, непомітний хлопчик. З порожнечею в очах.

— Йому не п'ятнадцять. Йому близько сорока. Він не загублена дитина, він — Астагорр, останній Маг Хаосу з роду Корраґх.

​  Мене охопила хвиля нудоти і відрази. Того тихого юнака, який подавав нам чай і стояв у тіні, насправді не існувало. Це була маска.

— Як він міг?! Як ви, Оракули, наймудріші з нас, не бачили?! — крик розпачу вирвався з мене. — Ви ж бачите наміри!

​  Прія притулилася головою до стіни, заплющуючи очі. Слабкий подих і тишина що запала на мить налякали мене. Але вона продовжила відкриваючи очі:

— Він не просто Маг Хаосу. Він — геній. Він використав силу свого знищеного роду, щоб стати ідеальною сліпою зоною. — Прія тихо засміялась. І уважно подивилась на мене. Потім видихнула, і час у кімнаті, здається, став текти ще повільніше, розтягуючи секунди.

— Ми, Оракули, бачимо нитки долі. Ми бачимо світло і тінь. Але ми не можемо бачити те, що не існує. Інвар вмів бути ніким. Він був ідеальним слугою: тихим, незворушним, порожнім. У його очах ми бачили пустоту, але наша гординя зіграла з нами злий жарт. Ми думали, що це — чистий аркуш. Спрага світла. Прагнення до Порядку, яке ми можемо заповнити. Ми бачили в ньому дитя, якого самі вигадали. Ми були занадто мудрі, щоб помітити ніж направлений у спину.

​— Коли ми дивилися у Дзеркало Буття, щоб перевірити його, його образ там був. Але його наміри були розмиті. Він створив навколо себе постійний статичний шум. Магічна система фіксувала його як нульову аномалію — похибку, на яку не варто звертати уваги. Наш зір ковзав по ньому і йшов далі. Ми самі виправдали свою сліпоту.

​  Я слухала, приголомшена. Вони впустили ворога в саме серце, зігріли змію, бо вона вміла мовчати.

​— Це він убив твоїх батьків, Ліно, — продовжила вона безжально. — Вони були нащадками Творців, що втекли на Землю. Вони думали, що там безпечно. Але він знайшов їх. Це був його перший великий удар — помста за свій рід. Він шукав Книгу і спадкоємця. Але тоді ти була схована. Доля захистила тебе. — Вона знову затихла. І ніби набравши сили з зусиллям розплющила очі. Вони вже тьмяніли, втрачаючи срібний блиск.

— Ті Зсуви, що мучили Академію… це не просто стихійні портали. Це механізм.

— Астагорр використав забутий метод, заборонену технологію. Він не сам розриває простір — це надто виснажливо. Він створив Конструкт. Він насичує своє Відлуння Хаосом — власною силою і, що найстрашніше, — ненавистю свого роду, яка роками збиралася в ньому, як отрута, що пронизує наскрізь.