Глава 29

  Це був не звичайний провал у темряву. 

  Це було падіння крізь століття, крізь шари свідомості. Нудота, яку я відчувала, була не фізичною, а ефірною: мій розум намагався осягнути кілька сотень чужих спогадів одночасно. Звуки були спотворені — гудіння, свист, дзвін, а потім різкий, пронизливий крик, що, здавалося, йшов від самої матерії.

  Єдиною реальністю, що утримувала мене на краю божевілля, був Дрімм.
Його долоні, що стискали мої, були гарячими, як розпечене вугілля. Тепло, що виходило від нього, було не просто фізичним, а магнетичним, це був чистий, сконцентрований вогонь. Наш 
Зв’язок Суті став видимим для моєї внутрішньої свідомості — золота, вібруюча нитка, що натягнулася між нашими душами. Якби ця нитка обірвалася, я б, мабуть, розсипалася на атоми.

  Я заплющила очі.

«Тримай мене», — це був крик, що вирвався з мене без слів.
«Тримаю», — відповів його вогонь.

  Падіння раптом припинилося. Я відчула, як опинилася на чомусь м’якому і густому, як золоте повітря чи мед. Вага мого тіла зникла, але натомість з’явилася вага... знання.

  Моя свідомість більше не була Ліною. Я була Ним — пра-пра-прадідом, який жив у Золотий Вік Аенархосу. Я відчувала його силу, його спокійну впевненість, його нескінченний, творчий дар.

  Світ спалахнув.
Це було не світло лампи, а світло тисячі сонць, сфокусоване в одній точці. Я стояла на площі міста, яке світилося із середини, — архітектура тут була рідкою, вона постійно змінювала форму, підлаштовуючись під настрій мешканців. Навколо мене височіли не просто будинки, а витвори магічного мистецтва, що співали.

  Я (а точніше, мій предок-Творець) відчувала приплив ейфорії, сили й абсолютної любові до матеріалу.
Творення. Я зрозуміла, що це таке насправді.

  Це не було чаклунство. Це була Воля, перетворена на Матерію.
Ми, Творці, були архітекторами реальності. Ми могли викликати з Ефіру гори, але вони були б безформними і мертвими, як купка глини. Щоб надати їм Сенсу, щоб вдихнути в них Життя та Форму, нам потрібні були Вони.

  Я бачила, як ми працюємо:
Я стояв на скелястому плато, і моя енергія розтікалася в усі боки. Я відчувала, як твердіє земля під моїми ногами. Я викликав із надр води, щоб створити озеро, але воно було тьмяним, без відтінків, як масляна плівка.

  До мене прилетів Дракон. Величезний, покритий лускою кольору неба на заході сонця. Він не був жорстоким чи страшним, він був величним. Він дихав не вогнем, а чистою, концентрованою Первинною Силою. 

  Він вливав цю силу в мій потік, і озеро одразу ставало Морем. Величезним, синім, з хвилями, що грайливо билися об берег. Дракони були нашими каталізаторами, вони пробуджували енергію світу для великих, глобальних проектів. Без них ми могли б творити лише міста, але не континенти.

  Тоді з’явився Він. Витончений, талановитий, наповнений вихором нестабільної, але неймовірно прекрасної енергії. Це був Маг Хаосу. Він не руйнував, він Організовував безлад. Він взяв моє щойно створене, монотонне море і одним рухом руки вніс у нього Хаос. Не руйнівний, а життєдайний. Він створив течії, припливи, глибину, відтінки кольору та першу рибу. Він створив закони непередбачуваності, які робили море живим.

  Я відчула, що без Мага Хаосу наші творіння були б пласкими і нудними. Ми створювали Порядок, але вони надавали йому Життя.
— Прекрасно! — пролунав мій внутрішній голос, а насправді голос мого предка. Це була чиста радість від ідеальної співпраці.

  Ми творили й менші речі. Цілі світи-одноденки, щоби потренуватися. За кілька годин ми створювали мініатюрну планету з її власним небом, травою і навіть комахами, які проживали повний цикл життя і смерті за один день. Це була розкіш сили, якої ми навіть не цінували.

  Маги Хаосу були нашими партнерами, вони були горді, запальні, пристрасні та неймовірно сильні. Вони могли розірвати простір, щоб ми могли створити матерію наново. Вони не були злими, вони були просто Нестримними. І ця нестримність була необхідна.

  Оракули ж були нашими радниками. Вони не творили, але вони бачили Напрямки. Вони радили нам, де має бути гора, щоб вітер був правильним, і де має бути портал, щоб він був безпечним. Вони давали нам Бачення.

  У цьому світі, Аенархосі, все було пронизано співпрацею і повагою. Після роботи Творець повертався до свого будинку, і його наповнювала безмежна, тепла любов. Це була любов, яка народжувала ще більше бажання творити.

  Я зрозуміла: сила Творців і Хаосу була рівнозначною і взаємодоповнюючою.

Без Хаосу — Порядок мертвий.

Без Порядку — Хаос руйнівний.

  Спогад змінився. Тепер я була в стародавній залі, наповненій сяйвом. Я тримала в руках Книгу Перших. Ту саму, яка привела мене в Астрію.

  Але тут вона виглядала інакше. Вона не була втомленою, пошарпаною. Вона була сяючою, наче сторінки виготовлені з чистого, твердого світла.
Її текст був вигравіюваний на сторінках невідомою, але абсолютно зрозумілою мені мовою — Мовою 
Перших Істот цього Всесвіту.

 Це був не просто навчальний посібник. 

  Це була філософія, наука і поезія.

  Я раптом зрозуміла Правду про Книгу:
Вона належала не лише Творцям. Вона була Заповітом для обох Сил. У ній описувалися принципи формування матерії, закони Ефіру, методи безпечного відкриття міжсвітових порталів, заснованих на балансі між Творенням (формулою Порядку) та Хаосом (енергетичним потоком).

  Ми — Творці — вивчали, як створювати.

  Маги Хаосу — вивчали, як наповнювати створене енергією і як маніпулювати нею.
— Книга — це наша єдність, — пролунав голос поруч.

  Я обернулася. Це була молода жінка, сяюча, з очима, наповненими вогнем. Вона була Магом Хаосу. Вона сміялася, і її сміх був диким і вільним, як вітер у горах.
— Ми — дві сторони однієї медалі! — сказала вона. — Один творить форму, інший дає їй пульс.

  У цьому місці не було підозр чи ненависті. Було лише безмежне захоплення спільною силою. Це був ідеальний світ, де найбільша сила — це довіра.