Глава 26.

Дрімм. 

  Я стояв біля її дверей, і кожен подих давався важче, за попередній.

  Серце билося частіше, ніж годиться спадкоємцю дому Драконів — рвано, боляче, відлунюючи у скронях. Я ніколи не думав, що зможу відчувати такий страх. Не перед ворогом, не перед батьком, чи іншим драконом чий гнів міг спалити місто, — а перед тишею за цими дверима. 

  Я завмер, притиснувши долоню до грубого дерева, прислухаючись. Намагаючись зловити хоч звук.

  Тиша.

  Абсолютна, мертва тиша.

  Жодного звуку. Ні подиху, ні шелесту одягу, ні скрипу ліжка.

  Навіть магічна пульсація життя, той срібний вогник, який я завжди відчував, тепер був ледь вловимим, як привид.

  Я тихо, майже невагомо постукав.

— Ліно?.

  Тиша поглинула мій голос, як болото камінь.

  Дракон у мені загарчав. Він не міг терпіти невідомості. Він рвав кігтями мою грудну клітку зсередини, вимагаючи дії: ламати, шукати, знайти, оберігати. Логіка кричала: «Це неввічливо! Це порушення кордонів!». 

  Інстинкт кричав: «Вона в біді!».

  І тоді, коли я уявив її — поранену, налякану, таку, як тоді під дощем, — інстинкт переміг.

  Холодна, різка хвиля панічного страху накрила мене з голови до п’ят. Я більше не думав. Я просто зробив це.

  Одним різким рухом я натиснув на двері, пускаючи імпульс сили в механізм.

  Тріск!

  Замок жалібно хряснув, метал піддався, а старе дерево застогнало, пропускаючи мене.

  Я увірвався всередину, готовий до всього — до крику, до нападу вбивці, до запаху крові. На кінчиках моїх пальців уже танцював білий вогонь, готовий спопелити будь-кого, хто насмілився торкнутись її.

  Але всередині була тиша.

  Жодного ворога. Жодної загрози.

  Лише напівтемрява і Вона.

  Ліна спала.

  Магія в стінах ледь помітно тремтіла, реагуючи на її сни.

  Я розвіяв вогонь на руках і видихнув, відчуваючи, як ноги стають ватними від полегшення.

  Мій зв’язок із нею ніколи не був логічним. Він не піддавався правилам магії, не корився ні здоровому глузду, ні моїй гордості. Він просто був — як гравітація.

  Тонкий, пульсуючий десь у глибині грудей, він зараз здавався мені слабким, майже крихким. Наче світло свічки на вітрі. І ця крихкість її життя лякала мене більше, ніж армія демонів чи потойбічних почвар.

  Слабке світло від нічного каганця на столі ковзало по її обличчю. Вона лежала, повернувшись до стіни, згорнувшись тугим клубочком, немов дитина після довгої істерики. Її волосся розсипалось темною, блискучою хвилею по білій подушці.

  На підлозі валялася недбало скинута сріблясто-синя сукня — та сама, що так нагадувала зоряне небо. Тільки зараз я зрозумів, що її сукня була відображенням моєї драконячої сутності — Зорі на темному нічному небі. 

  Вона виглядала як скинута шкіра, як непотрібна більше оболонка свята, що закінчилося болем. Поруч на столі блищала маска.

  Ліна дихала тихо, але іноді схлипувала уві сні, і кожен такий звук різав мене без ножа.

  Я стояв посеред кімнати, як зачарований, боячись порушити цей спокій.

  Зараз вона виглядала інакше, ніж завжди. Без броні сарказму, без рішучості в синіх очах, без звичного внутрішнього вогню, яким вона відбивалася від світу.

  Просто жива дівчина. Втомлена. Справжня. Моя.

  Я повільно, обережно прикрив понівечені двері, притуливши їх щільніше.

  Тиша після цього короткого глухого звуку стала ще густішою, інтимнішою.

  Я зробив кілька кроків уперед. Кожен рух давався важко, наче я йшов крізь густу воду, боячись сполохати момент.

  Підійшов до ліжка. Сів на самий край, намагаючись не прогнути матрац своєю вагою.

  Вона не прокинулась. Лише заворушилась, шукаючи тепло.

  Її обличчя було блідим, на щоках — сліди від сліз, які не встигли висохнути. Від цього видовища в мені піднялася хвиля такої ніжності і такої люті до того, хто змусив її плакати, що перехопило подих.

  На її оголеному передпліччі виднівся шрам від бою з породженням темряви. — свіжий, рожевий, тонка лінія пам'яті. 

  Я простягнув руку і провів пальцями у повітрі над ним, відчуваючи тепло її шкіри, але не наважуючись торкнутися.

  Десь усередині мене, там, де завжди палав холодний вогонь амбіцій, щось зрушилось і осипалось попелом.

  Я не розумів, чому вона така. Чому саме вона — людина, чужинка — впливає на мене так, як ніхто з мого роду.

  Вона зриває мою крицю одним поглядом, розламує броню виховання, змушує відчувати, а не розраховувати.

  Її сила — не у магії, не у Пророцтві. Її сила — у здатності бути живою, вразливою і все одно стояти прямо.

  І, мабуть, саме це мене лякає найбільше. Бо це робить вразливим і мене.

  Я спостерігав, як її груди піднімались і опускались.

  Як неслухняне пасмо волосся впало на ніс.

  Як довга тінь від вій лягає на щоку.

  У напівтемряві її обличчя змінювалось — від дитячого і ніжного до невимовно сильного і скорботного.

  Вона виглядала… як дім.

  Хоч я й ніколи не мав справжнього дому — лише фортеці і палаци.

  Я хотів торкнутись її щоки, прибрати це пасмо — просто, щоб переконатись, що вона справжня, що вона тут, що цей спокій — не ілюзія мого запаленого мозку.

  Але я відсмикнув руку. Я боявся, що мій дотик — дотик вогню і війни — зруйнує її сон.

  Вперше за довгі роки я не відчував бажання володіти, підкоряти, диктувати свою волю.

  Я просто хотів, щоб вона дихала. 

  Дихала поряд. Щоб її серце билося в одному ритмі з моїм.

  Мій розум, вишколений інтригами серед родів, намагався раціоналізувати — вона важлива для Пророцтва, це магічний резонанс, це обов'язок захисника.

  Але серце знало правду.

  І навіть Дракон у мені затих, скрутившись кільцями, визнавши її. Не як здобич. А як скарб, дорожчий за все золото гір. Я схилив голову й на мить прикрив очі, вдихаючи запах її кімнати — м'ята, старі книги і щось невловимо солодке, дівоче.