Глава 20

  Після тієї ночі над Академією і містом стояла гнітюча, неприродна тиша.

  Навіть вітер, здавалось, боявся ненароком торкатися обгорілих дахів і потрісканих стін будівель, щоб не порушити крихку рівновагу. Астр притих, як людина після довгого, надривного крику — виснаженою, натягнутою до дзвінкої ноти тишею.

  Академія встояла. Її стіни — просякнуті стародавніми рунами і силою поколінь — витримали чергову хвилю болю та страху, хоча й потемніли від кіптяви. Але місто...

  Місто дихало важко, хрипко, як поранений звір, що зализує рани в лігві. Повітря все ще було густим і гірким. Воно пахло димом, ефіром (слід потужної магії), розпачем, мокрим попелом, горілою деревиною і, найстрашніше, — залізом. Кров’ю. Запах гару стояв у кожному провулку, в’їдався в одяг, розчиняючись у сірому димі, що підіймався від згарищ, у тихому шепоті молитов тих, хто шукав зниклих серед завалів.

  Магія самого простору виснажилась, як серце після шаленого бігу. Світ став занадто тихим, надто стомленим і сірим.

​  Я знала, що вижила не лише завдяки Зеленим, які вчасно добігли зі своїми цілющими настоями.

  Там був і Він.

  Хлопчисько з золотими очима, що, здавалося, ненавидів мене всім єством, і все ж щоразу рятував, ризикуючи собою.

  Між нами знову натягнувся цей резонуючий, болючий, майже фізичний зв’язок — як струна, яку він весь час намагається розірвати, але вона лише дзвенить голосніше. Щось у мені, глибоко в підсвідомості, тягнулося до нього, не питаючи дозволу, шукаючи тепла його вогню. Так, наче він частина мене, найпотрібніша частина.  І щось у ньому щоразу холодно, жорстко відкидало мене, ставлячи між нами невимовно високу стіну.

  А потім темрява обійняла мене.

  Тепла, глибока, без сновидінь. Вона гойдала мене у своїх долоньках, як море човен, і я вперше відчула вдячність — не за спасіння, а просто за те, що я ще тут. Що біль відступив.

​***
  Дрімм сидів у своїй кімнаті у Вежі Вогню. Камінь навколо нього ще дихав жаром, а повітря мерехтіло, як над розпеченим асфальтом. На його долонях — чорні сліди сажі й чужої крові, наче він досі у бою. Очі — дві вузькі лінії напруги, які розучилися заплющуватись. Вони горіли тьмяним, хворобливим золотом.

  Він не знімав броні. Не міг. Шкіра здавалася занадто тонкою, болючою без металу.

  На плечах — залишки золи. Його улюблений червоний плащ, обпалений і подертий кігтями почвар, він залишив десь у місті, кинувши в багнюку. Він не витримав запаху. Запаху її крові на тканині. Цей металевий, солодкуватий аромат доводив його внутрішнього дракона до божевілля, змушуючи гарчати від безсилля. Його друге я, металось наче загнаний звір у клітці, не знаходячи спокою.

​  Перед очима знову й знову прокручувалася одна й та сама картина — як нав'язливий кошмар наяву.

  Вузький, темний провулок, залитий дощем.

  Вона. Маленька фігурка в брудному, розірваному синьому плащі. Залита кров’ю, напівнепритомна від втрати крові, та сил, але все ще стоїть. Її непевні, хиткі кроки назустріч йому. Її очі, в яких уже згасала свідомість, але світилася вперта надія.

  І тінь за її спиною.

  Та, що майже наздогнала. Та, що замахнулася для останнього удару. Та, що відступила тоді, коли побачила Його — розлюченого, палаючого білим вогнем Дракона — і розчинилася в ніщо, як боягуз.

​  Він чув, як власні зуби скреготіли, коли це пригадував. Звук був гучним у тиші кімнати. І він не чув, не усвідомив моменту, коли розбив кулаком кам'яну стіну біля вікна. Просто не витримав тиску зсередини.

  Біль у розбитих кісточках був протверезним. Краще уламки каменю на підлозі і фізичний біль, ніж ця нескінченна тріщина всередині, крізь яку витікав його спокій.

​  Хто це зробив? Хто чекав, коли вона залишиться сама, коли буде виснаженою після утримання розриву?
Це не просто черговий випадковий Зсув. Це було сплановано. Хтось знає розклад патрулів. Хтось знає, коли вона найслабша. Хтось вираховує кожен її крок, як мисливець вистежує здобич.

  І цей хтось хоче, щоб вона зникла. Назавжди.

​  Його кулаки стискались сильніше, до білизни. Повітря навколо почало потріскувати, пропускаючи маленькі сухі блискавки — кімната була перенасичена його гнівом та неконтрольованою силою.

  ​Коли нарешті Геліос повернувся, бліде сонце вже невпевнено піднімалося над руїнами Астру. Його кроки луною котилися по порожніх кам'яних коридорах Червоного корпусу.

  Він ішов до кімнати Дрімма.

  Обличчя Архімага було сірим від втоми, зморшки стали глибшими, але очі світилися холодною, сталевою впевненістю. Він виглядав старішим, ніж будь-коли, — ніби бачив те, про що краще мовчати віками.

​  Зайшовши у кімнату хлопця, він зупинився.

  Картина була промовистою: частково розтрощена стіна, купа каміння на підлозі, обпалені руки Дрімма, з яких капала кров, змішана з сажею. Зітлілі, дорогі гобелени валялися під ногами, перетворені на ганчір'я.

  Одним словом, кімната була в кращому стані, ніж душа цього хлопчиська.

​— Вона ж жива, — промовив Геліос просто, без зайвих вступів. Його голос був тихим, але твердим. — Стабільна. І все буде добре. Я прийшлю когось навести тут лад, Дрімме. Це не місце для спадкоємця Клану.

  ​Дрімм кивнув, не підводячи погляду від своїх рук. Він навіть не здригнувся.

— Зсуви не були випадковими, — додав Геліос, уважно вдивляючись у напружену спину студента. — Я перевірив сліди енергії. Це штучні розриви. І цей хтось… полює саме на неї. Вона — ціль.

​  Дрімм мовчав. У ньому все кипіло, як лава.

— Я знайду, — коротко кинув він. Це прозвучало як ляскіт батога.

— Це не наказ, Дрімме, — спробував зупинити його Геліос, зробивши крок уперед. — Це попередження про загрозу. Ти не можеш діяти сам. Рада…

— А я не прошу дозволу у Ради, — первісний рик прокотився кімнатою, вібруючи як каменепад, він різко обернувся. В його голосі не було злості — лише мертва тиша. Холодна, гостра, як лезо ката. Його очі горіли рішучістю, яка злякала навіть Архімага.