Глава 19

  Сьогодні мій останній патруль перед балом, і всередині в мене неспокій. Відчуття неминучого, ближче до вечора почало просто мене випробовувати на міцність.
Я вже знала, коли світ починає тріщати. Перед Зсувом завжди йде той самий звук — майже нечутний скрегіт, наче у повітря раптом з’являються зуби. Тільки цього разу він прийшов раніше, ніж дзвін тривоги. Я відчула його всім тілом: холод пройшовся хребтом, і кістки завібрували, мов струни.

— Стійте! Зсув! — крикнула я, підкидаючи тривожний диск. Він спалахнув синім вогнем у повітрі.

  Валор, старший із Червоного факультету, не встиг навіть розкрити рота. Простір перед нами вже рвався — не як колись, дрібним шрамом, а цілим провалом, крізь який світився чужий, неприродний морок.
  Я кинулась уперед, не чекаючи дозволу.
  Пальці горіли, а магія розливалася, слухняно підкорюючись моїй волі.
Батоги світла, сині, пульсуючі, прорізали повітря й чіплялися за краї розриву.
Я зшивала небо, як швачка, стібок, ще стібок, і ще.

  Поруч вибухали спалахи — червоні, золоті, зелені. Хтось ставив щити, хтось заливав у камінь закляття. Але перші п’ять хвилин були нашими. Ми тримали порожнечу, поки підмога бігла від вежі.
Коли простір затягнувся, мене хитнуло, але встигла втримати рівновагу. Резерв гудів, але ще далеко не був порожнім — уперше я відчула, що я сильна!

  Я вже хотіла вдихнути глибше — і тут повітря знову похололо.
—Друга хвиля. Північ.— я тільки вигукнула, як відчула третю хвилю. — Валор, третя - міські Ворота! 

— Це пастка! — ревнув Валор, і його голос покотився вздовж стіни, збурюючи інших. — Скоординована атака!

  Ми не бачили ворога, але вже відчували — світ роздирали ще з двох боків, ніби чиюсь рану рвали знову і знову.

— Розділяємося! — вигукнув Ерік. — Я — на ворота! Ви двоє — північ!
— Прийняла, — коротко відповіла я і помчала разом із Вікаром, що щойно приєднався.

  Дощ сипав, немов попіл.
  Під ногами лунко билися камені, вгорі світилися розжарені руни, які хтось уже активував.
На горизонті червонів дим.
  Місто почало горіти.

  Ми прибігли до північного розриву — він уже був відкритий.
Із темряви повзли потвори — криві, спотворені створіння, схожі на павуків, але з довгими, слизькими лапами, що залишали по собі чорні сліди. Їхні очі горіли не вогнем, чимось — мертвим і отруйним. 

  Я не мала часу на страх. Збоку вже чувся лемент бою.
Випустила хвилю енергії в одну дугу — синій промінь розрізав повітря, вдарив у серце Зсуву, і світ здригнувся.
  Вікар кинув власне закляття, підхоплюючи і сплітаючи мої нитки у вузли. Цього разу у нас вийшло краще, Вікар вже розумів мою тактику, і направляв, пришвидшував, допомагав зшивати швидше.
  Разом ми затягнули другий портал, і світ, ніби зітхнувши, на мить став тихішим. 
  А потвори, що вирвались з нашого порталу майже всі загинули не влізши у місто надто глибоко. 
Внизу, серед вузьких вулиць, Мійка з двома червоними стояла лицем до чудовиська.
Вона була майже непомітна серед хаосу: маленька, але з очима, які горіли диким вогнем.
Її меч — срібний, із вигравіруваними рунами клану.
Проти неї — павук, у якого замість голови чорна діра, з якої сочиться дим, величезна дика патороч, що беззвучно рухалась на них.

  Вона кинулася вперед, перекотилася, уникнувши удару лапи, і вдарила під кутом.
Лезо розсікло хітин тварюки, але та хруснула й скинула його частину на землю. Другий червоний підрізав лапи тварюки ззаду, третій побіг за ще одною потворою, спитавши чи впораються і отримавши ствердні кивки.
  Мійка кружляла вишукуючи слабину, поки другий боєць намагався максимально знерухомити почвару, і таки знайшла.
Крик — короткий, але напружений.
Кров. Нажаль не врахувала що там може теж виявитись небезпечна лапа

  Павук уже підіймав її, щоб добити, коли Мійка різко підняла руку й крикнула:
— Ignis lupus!
Із її грудей вирвався вовчий вогонь — тінь з полум’я, що врізалася у потвору.
  Вибух.
  Сажа, попіл, і тиша. Червоний, кивнув побіг до товариша на допомогу.
Вона стояла, захлинаючись повітрям, з раною на плечі.
Кров лилась по пальцях, але вона сміялася — коротко, шалено.
Її очі блищали, як у звіра, який вижив всупереч усьому. 

— Мійко! — кричала Альта, вже підбігаючи з ще одним зеленим.
Вони перехопили її, тримаючи, щоб не впала.
— Ти божевільна!
— Я знаю, — хрипко відповіла вона. — Але я така жива!
  Альта не слухаючи відмовок потягла її в міський лазарет. Бій що тривав менше хвилини закінчився, я кивнула Альті. Ми повинні допомогти іншим.
 
— Ще один і кінець, — видихнув Вікар.
— Ні, — сказала я. — не знаю, мені здається це ще не кінець.

  Третій Зсув був найстрашнішим.
Його вирвало в самому серці міста, біля головних воріт. Там уже билися Червоні — вогонь, іскри, рик і залізо.
  Перевертні стояли стіною, прикриваючи цивільних.
Літар — у першій лінії. Його клинок світився, відсікши голову чудовиську, схожому на палаючого скарабея.
А над усім цим — Дрімм. Дракона вкривали зоряно-срібні спалахи вогню на темно-синій шкірі.
Його крила розсікали ніч, полум’я вихоплювало обриси, і небо ставало живим.
Він лив синьо-білий вогонь — і вогонь цей не палив, він очищав.

— Літа-а-ар! — зойкнула я, коли побачила, що він поранений. Але Літар лише підморгнув, витираючи кров із чола.
  Він не відступав. 
Ерік закрив портал. Але надто багато нечисті пролізло. Він вимушений був з групою підтримки прориватись до четвертого порталу майже під стінами академії.

  Я бачила все це наче в уповільненій зйомці — і бігла далі, до іншого порталу що ось-ось мав порвати реальність.

  П’ятий.
  Найглибший, найчорніший.
  Здавалося, ми не впораємось.
  Я відчула, як простір навколо гуде, як у вухах дзвенить власна кров.
Ми з Вікаром стояли і тримали цю прірву, весь світ зійшовся в одній точці.
Небо горіло, земля тремтіла, а між ними я — як тонка натягнута струна між світами.
З кожним вдихом — стискала.
З кожним видихом — стягувала. Коли втрачала концентрацію Вікар направляв, знову і знову. Потім долучився Ерік, не сам, хоча й такий самий стомлений та майже виснажений. Ліовіс накидував печатки а жовті малювали руни. Темні формували закляття закриття.