Глава 18

  Тримати ритм дихання вкупі з ритмом резерву стало моєю новою мантрою. Чотири вдихи — збираю тепло, крапля за краплею, з повітря, з каменю, з власної крові. Чотири видихи — нахиляюся вглиб себе, наче в темний колодязь, де вода не холодна і не гаряча, а саме та, що утримує життя на межі. Це була тонка робота, як балансування на линві над прірвою.

  Удень — лекції, де я вбирала знання, як суха губка. Зранку та ввечері — виснажливі медитації, від яких гуло в голові. Вночі — короткий, рваний сон, у який я падала, наче підкошена, прокидаючись від власного стогону в подушку.

​  Того вечора я вийшла з Синьої Башти пізно. Вежові ліхтарі горіли тьмяно, їхнє світло тремтіло на вітрі. Дощ зі снігом, що мучив нас цілий тиждень, нарешті стишився до легкого, втомленого шурхоту, і мокрий камінь під ногами здавався таким же виснаженим, як і я.

  У Західному крилі пахло мокрим мармуром, старим воском і пилом — запахи, що зазвичай заспокоювали, нагадуючи про вічність. Я вже подумки прокладала маршрут до нашої з Альтою кімнати, мріючи про гарячий чай і тишу, коли з густої тіні арки безшумно відокремився силует.

​— Міс "Обрана", — оксамитовий голос ковзнув по моїй шкірі, наче холодний, липкий туман. — Ти стала надто популярною. Навіть для людини.

​  Дрейк. Вампір із Чорного факультету.

  Його обличчя нагадувало вирізьблену примару: глибоко посаджені темні очі, в яких ніколи не відбивалося світло; тонкий, аристократичний ніс; губи, складені в вічну, ледь помітну посмішку, якої я не просила і якої боялася. Волосся — темний обвід нічної хвилі, ідеально вкладене. Його рухи були розраховані до міліметра, як у хижака перед стрибком. Він був красивим тією мертвою, холодною красою, від якої віє склепом. Слизький до сказу, але небезпечний.

​— На Балу ти будеш зі мною, — додав він просто, стаючи так, щоб перекрити мені шлях до сходів. Це прозвучало не як запрошення, а як вирок. —І, це не прохання, люба. Це факт.

​  Я завмерла. Серце пропустило удар, але я змусила себе дихати рівно. Чотири вдихи. Чотири видихи.

— Дрейку, я не зацікавлена, — відповіла я спокійно, і сама себе здивувала: голос слухняно не тремтів, хоча коліна підкосилися. Я спробувала обійти його зліва.

  Він зробив крок у ногу зі мною — плавно, як у танці. Перекрив шлях.

​— Ти надто довго думаєш, людино, — прошипів він майже ніжно, схиляючись до мого обличчя. Я відчула запах його одеколону — мускус і щось металеве, схоже на кров.

​  Усе сталося швидше, ніж я змогла назвати це словом.

  Холодні, сильні пальці підхопили моє підборіддя, стиснувши так, що стало боляче. Його обличчя наблизилося. Ще холодніші губи впали на мої, як мармурова кришка труни. У цьому поцілунку не було ні грама тепла, ні краплі бажання чи пристрасті. Це була демонстрація влади. Тавро. «Я можу». «Ти належиш мені».

  Лезо власного шоку ковзнуло по ребрах, як зимовий вітер. Щось у мені подалося назад, відступило, зібгалося від огиди.

​  Я відштовхнула його з усієї сили, яку змогла зібрати. Руки тремтіли — не від слабкості, а від лютої, гарячої злості.

  Дрейк відступив на крок, не втрачаючи рівноваги. Він ліниво провів язиком по зубах, наче дегустував мою реакцію на смак.

— Невдячна, — сказав він, і в його очах майнуло роздратування. — Для твоєї легенди я — найкращий варіант. Союз із вампіром дав би тобі захист.

​— Для моєї легенди достатньо того, що я кажу «ні», — виплюнула я, витираючи губи рукавом, наче хотіла стерти шкіру. — І я кажу "ні".

  Я зробила крок, намагаючись прорватися. Він зреагував миттєво. Боляче схопив мене за руку вище ліктя, пальці вп’ялися в м'яз, як сталеві кліщі.

— Не так швидко, — просичав він.

  ​І саме тоді я відчула це.

  Хвилю ненависті.

  Не моєї. Чужої. Важкої, гарячої, задушливої, як розпечене повітря перед виверженням вулкана. Вона накотилася коридором, змушуючи повітря вібрувати.

  У глибині коридору темрява чомусь стала густішою, наче її, як густий мед, налили в арку. Звідти, з цієї темряви, дивилися два золотих вогники. Рівні. Небезпечні. Нелюдські.

​  Дрімм.

  Він не рухався. Він просто дивився.

  Але навіть звідси я бачила, як змінилися його риси. Обриси його обличчя здавалися врізаними в камінь: вилиці загострилися, ставши схожими на леза, щелепа напружилася до скреготу. По шиї та вилицях заіскрилися тонкі, темні лусочки, як тінь блискавки. Пальці витяглися, зламали людську довжину, перетворюючись на кігті. Плечі розширились, розриваючи тканину сорочки.

  Я відчула той самий глухий резонанс, що і в бою з павуками. Тільки тепер він гатив у мені — гуп! — і ще — гуп! — прямо в серце.

​  Дрейк теж помітив дракона. Він не злякався. Навпаки. Він усміхнувся ширше — так, що усмішка стала хижим оскалом, оголивши ікла. Він рвучко притяг мене ближче, схопив за талію іншою рукою, притиснувши спиною до своїх холодних грудей. Використав мене як щит. І як трофей.

​— Бачиш, Дрімм? — гукнув він, насолоджуючись моментом. Його пальці на моєму зап’ястку стиснулися до синяків. — Вона моя. Забудь про неї, дракончику. Твій вогонь тут безсилий.

​  Звук, що вирвався з горла Дрімма, не був словом. Це не був людський голос. Низький, вібруючий рик прокотився мармуровою підлогою, і мені здалося, що старі шви в плитах зажили своїм життям.

  Він зробив крок. Один. Ще один. Повільно, важко, як невідворотна скеля. Коридор почав стискатись від його аури. Повітря нагрілося.

​  Я відчувала, як хвиля його неконтрольованої люті накочується на нас. Він міг спалити тут усе. І Дрейка, і мене, і половину замку.

  «Не треба», — панічно подумала я. — «Не зараз. Не так. Не через мене».

  Моя рука сіпнулася сама, інстинктивно. Я скористалася тим, що Дрейк відволікся на дракона, і рвучко вирвалася з вампірського захвату. Відступила назад, втиснувшись у стіну.

— Досить! — прошепотіла я. Цей шепіт пройшов гаряче між зубів, але чомусь пролунав гучніше за грім у цій напруженій тиші. — Я не твоя, Дрейку. І не чиясь. Я — своя. Я не іграшка!