Глава 15

  Після того зсуву на тренуваннях і епічної (хоча й короткої) битви з порталом і потойбічними почварами, моє життя перестало бути просто складним. Воно перетворилося на вишукане катування, яке чомусь називали «навчальним процесом».

  Геліос змушував мене працювати на межі, а іноді й за нею, відшукуючи у собі кожен подих сили, кожну краплю терпіння, про існування яких я навіть не підозрювала.

  Кожен ранок починався однаково — у напівтемній залі Синьої вежі, де повітря було холодним і стерильним.

— Дихайте, Ліно. Глибше, — його голос був сухим, як шурхіт пергаменту. — Ви не намагаєтесь схопити магію руками. Ви — провідник, не посудина. Посудина тріскається від тиску. Провідник пропускає потік крізь себе. Станьте склом, крізь яке проходить світло.

  Я дихала. Вдих — на чотири рахунки, затримка — на два, видих — у вічність.

  Світ навколо розчинявся. Спочатку зникали стіни, потім — відчуття власного тіла. Магія тепер приходила не хаотичним спалахом, як раніше, а жила ритмом — рівним, глибоким, як удари величезного підземного серця. Я відчувала її під шкірою, у вібрації повітря, навіть у тому, як старий камінь Академії відгукувався на мої кроки. Дорогу до пам'яті, поки що я відшукати не могла, ніби й не було того спалаху, може мені наснило з перевтоми?

  Геліос спостерігав, не втручаючись, лише іноді поправляючи положення моїх рук короткими, різкими фразами.

  Іноді мені здавалось, що він навчає не мене, а саме те світло, що проростає крізь мене. Він зрозумів щось про мене, про те Пророцтво, і я бачила це в його різких рухах, у тому, як він іноді завмирав, дивлячись на мене з сумішшю надії та жаху.

  Увечері, коли Академія поринала в сон, а студенти розходилися по вітальнях пліткувати, Геліос зникав у Забороненій секції бібліотеки до самого ранку. Коли він встигав спати — залишалося загадкою, яку навіть магія Часу не могла пояснити.

 ***

Там, серед пилу століть і запаху старої шкіри, Архімаг шукав відповіді. Він гортав фоліанти, які розсипалися від дотику, розшифровував руни, забуті ще до Зсуву. Він шукав інформацію про Творців, магів Хаосу та Оракулів.

Геліосу здавалось, що він намацав ниточку істини. Ця дівчинка… вона могла бути Творцем. Представницею Забутого Роду! Так-так, саме Творцем, інакше, як пояснити це біле, найчистіше світло, що огортало її тіло і пульсувало в такт із серцем під час тієї медитації? Це була не стихійна магія, це була магія створення матерії.

  Він не міг зрозуміти, яким чином у світі Ліни, позбавленому активного ефіру, міг вижити нащадок Творців. Але коли вона скупо розповіла, що батьки загинули за дивних обставин, а її виховувала бабуся (яка, вочевидь, знала більше, ніж казала), все ставало на свої місця. Можливо бабуся Ліни вичерпала свій резерв, щоб врятуватися, під час війни. Ліна дійсно могла бути останньою з них. 

  Однак загибель її батьків у тому світі точно була не випадковістю. Геліос розумів це з крижаною ясністю. На них полювали. І тепер полюватимуть на неї.

  Професор вираховував годинами формули стабільності, креслив часові схеми на зоряних картах і намагався знайти шлях в інший вимір, де, як він сподівався, могли вціліти Оракули — на такому ж відірваному шматку світу Аенархосу, як і Астрія.

  Тому що якщо не підготувати Творця, не навчити його контролю… він може знищити цілий світ. І, можливо, й не один.

***

  Але моє життя не обмежувалося високими матеріями та апокаліптичними прогнозами. Після виснажливих занять на Синьому мене чекало "турне" по інших факультетах.

  На Зеленому професор Ліовіс, здавалося, поставив собі за мету перетворити мене на друїда. Він змушував нас розрізняти рослини не очима, а дотиком енергії.

  Ми стояли перед довгими столами, заваленими корінням, листям і стеблами.

— Природа говорить із тими, хто слухає, а не просто дивиться, — повторював він своїм шелестким голосом, коли я втретє переплутала цілющий корінь живокосту з отруйним вовчим ликом (вони виглядали ідентично!).

— Вони кричать, Ліно. Просто на іншій частоті.

  Коли я все ж заспокоїлася, заплющила очі й простягнула руку, сталося диво. Тепло пішло по пучках пальців, м'яке, пульсуюче, ніби трава впізнала мене і потягнулася назустріч.

— Нарешті, — Ліовіс ледь помітно усміхнувся куточками очей. — Ви почали чути їх, а не свій власний страх помилитися.

  На Жовтому Соларій був блискуче нестерпний, як завжди. Він сяяв ентузіазмом так яскраво, що хотілося одягнути сонцезахисні окуляри.

  Моя чергова спроба створити "Ароматичну Свічку Абсолютного Спокою" закінчилася епічно. Я трохи переборщила з концентрацією ефіру.

  Пуф!

  Вибух рожевого, липкого диму заповнив усю лабораторію за секунду. Це був концентрований запах цукрової вати і старих парфумів.

— Дорога моя! — драматично вигукнув Соларій, витираючи рожеву кіптяву з монокля. — Ви щойно винайшли найефективніший засіб від безсоння! Бо після цього ніхто не ризикне заснути у вашій присутності, боячись задихнутися від щастя!

  Усі сміялись, навіть я, витираючи рожеве обличчя рукавом. Сміх звільняв від напруги.

  На Червоному факультеті Ардена не давала перепочинку.

Її тренування були як буря: дзвін мечів, свист заклять, різкі вигуки команд. Я була в синцях, але відчувала, як моє тіло стає інструментом.

— Ти не боїшся болю, — сказала вона якось. — Це добре. Але навчись не боротись із ним, а керувати. Біль — це теж енергія.

  І, нарешті, Темний факультет.

  Професор Мордрін говорив майже пошепки.

— Магія смерті — це не про вбивство. Це про пам’ять. Ми працюємо з тим, що залишилось, коли душа йде. Ми — архіваріуси буття.

  Я відчувала, як тіні рухаються біля моїх ніг, слухняні і холодні, як вода.

  Страху вже не було. Лише глибока, поважна тиша.

  Одного разу після пари Жовтого, коли ми з Альтою вийшли у внутрішній двір провітритися, Інвага знову перегородила нам шлях. Цього разу вона була не сама. Поруч із нею стояли не лише її подруги сестри-близнючки, але й Рейвен — вампір, що був гладенький і вічно вилизаний, як полірований камінь. За спинами дракониць стояло ще двоє студентів із Червоного факультету — мускулисті, з похмурими обличчями. Інвага була на полюванні.