Глава 14

  Я прокидалась довго, болісно повільно, наче вибиралася з дна маріанської западини без акваланга. Свідомість була в’язкою, як розтоплений віск. Вона неохоче повертала мене у реальність, чіпляючись за уламки сну, який ніяк не хотів відпускати.

  Пам’ять поверталась спалахами, розірваними кадрами німого кіно: оглушливий рев, що вібрує в кістках; стіна дощу, що перетворюється на пару; сліпуче біле світло, що випалює сітківку; і дотик… дотик до чогось гарячого, шорсткого і неймовірно живого. Луска.

​  Коли я нарешті змусила себе розплющити очі, світ був білим.

  Абсолютно, стерильно, нестерпно білим.

​  Світло від високих стрілчастих вікон падало на вибілені стіни лазарету, і все навколо тремтіло, як у мареві спекотного дня. Але тут не було спекотно. Повітря було прохолодним і густим від запахів: гострої хвої, гіркої лікарської трави, спирту і чогось нудотно-солодкого — ймовірно, магічного ефіру, що використовувався як знеболювальне.

  У тиші стояло ледь чутне, монотонне дзижчання. Я скосила очі і побачила над своїм ліжком блідо-блакитний купол — захисні кристали працювали, підтримуючи стабільність мого стану.

​  Я спробувала поворухнутися. Тіло відчувалося чужим, важким і наче набитим ватою. Ніби хтось обгорнув мене теплою, невагомою ковдрою, під якою надійно сховалися слабкість і новий, важкий досвід, що тепер став частиною мене.

  Двері тихо рипнули.

  Першою увійшла Альта. Її червонувате волосся, зазвичай заплетене в тугі коси, зараз було розпущене і сяяло міддю навіть у цьому приглушеному світлі. Вона виглядала так, ніби не спала кілька діб: під очима залягли тіні, а самі очі — ті самі примхливі зелено-сірі хамелеони — тепер здавалися тьмяними і стомленими.

  Вона несла дерев'яну тацю з мискою, від якої йшла пара, і посмішку, що трималася на її обличчі виключно зусиллям волі.

​— Живенька ще, — видихнула вона, ставлячи тацю на тумбочку і сідаючи на край мого ліжка. Матрац прогнувся під її вагою, і це просте відчуття реальності чомусь заспокоїло мене. — А я вже думала, що твоя душа вирішила влаштувати собі незаплановану відпустку в інший вимір. Тижнів так на два.

​Я спробувала посміхнутися. Вийшло криво, губи потріскалися, але це була щира посмішка.

— І що, не пострибала би мене витягати?

— Авжеж пострибала б. Я б тебе звідти навіть за вуха притягла, або прив’язала б до себе мотузкою. Ти моя найкраща подруга, а таких ненормальних в Академії дефіцит. Нам ще на бал іти, ти ж пам’ятаєш?

​  Вона говорила швидко, жартувала, намагалася заповнити тишу словами, робила вигляд, що все гаразд. Але коли вона нахилилася, щоб поправити мою ковдру, я помітила — руки в неї дрібно тремтять. І очі все ще червоні й припухлі від сліз.

  Я, пересилюючи слабкість, витягла руку з-під ковдри і накрила її долоню своєю. Її шкіра була гарячою.

— Я все ще жива, Альто. Я тут.

— Знаю, — прошепотіла вона, і її голос зірвався. — Але я бачила, Ліно... Я бачила, як тебе тягнуло у той зсув. Як із тебе виходило життя. І Дрімм… він… коли він приземлився і став позаду тебе, а потім… він виглядав так, ніби боїться. Вперше в житті я бачила страх в очах дракона.

​  Я мовчала. Бо й сама не знала, що означало те, що відбулося між нами там, під дощем.

​  Геліос прийшов наступного дня, коли сонце вже почало хилитися до заходу, фарбуючи білі стіни в тривожний помаранчевий колір.

  Його тінь впала на стіну раніше, ніж він увійшов, і ця тінь здавалася неприродно довгою і важкою.

  Маестро виглядав інакше. За ці дні він ніби постарів на десяток років. Його завжди ідеально вкладене срібне волосся було скуйовджене, синя мантія з золотими візерунками виглядала пом’ятою, ніби він спав у ній. В руках він крутив дивний механізм — годинник без циферблату, шестерні якого оберталися самі по собі, ігноруючи фізику.

​  Він зупинився біля мого ліжка. Глянув на мене довго, пронизливо — так дивляться лікарі на пацієнтів, які дивом вижили після смертельної хвороби, заплативши за це половиною життєвої сили.

​— Я… — почала я, намагаючись підвестися на ліктях, але він владним жестом підняв руку.

— Не говоріть, Ліно, — його голос був тихим, рівним, як поверхня замерзлого озера, але кожне слово вдаряло, як обухом. — Те, що ви зробили, було просто... Це було безрозсудно. Це було на межі самогубства.

​  Я замовкла, опустивши погляд на свої руки. Шкіра на них була блідою, майже прозорою, крізь неї просвічували блакитні вени. Я спробувала стиснути кулаки і не змогла.

— Ви використали більше сил, ніж повинні. Більше, ніж ваше тіло здатне пропустити крізь себе, — продовжив він, підходячи ближче. — Ви стали провідником чистої енергії. І якби не втручання Дрімма, який взяв на себе частину віддачі…

​  Я здригнулася при згадці цього імені.

— Я не могла стояти осторонь, — прошепотіла я, і мій голос затремтів. — Я відчула розрив. Я ж чула, як кричить простір, як сама матерія світу рветься...

— Ви “відчули”, — повторив він з дивною інтонацією. У його голосі з’явилося щось інше — не докір, а глибокий, прихований страх. — Так, ви сенсор. Унікальний сенсор. Але сенсор не повинен гинути разом із тим, що чує. Ви — інструмент налаштування, а не затичка для пробоїни.

​  Він підняв руку, клацнув пальцями, й у повітрі між нами з’явився мерехтливий образ — тонка, натягнута нитка світла, що місцями була чорною, обвугленою, і сипала іскрами.

— Це ваш магічний резерв, — сказав він сухо. — Ви вичерпали його майже до дна. Ви випалили канали. Я все ще не розумію, яким чином ви спокійнісінько дихаєте і розмовляєте зі мною. Звичайна людина перетворилася б на попіл. Якби не він, — він кивнув убік вікна, де виднілася вежа Червоного факультету, — вас би тут не було. Його вогонь стабілізував вашу пустоту.

​  Його очі зустріли мої — суворі, втомлені, але десь на дні усе таки теплі.

— Ви хоробрі, Ліно. Безперечно. Але Пророцтво не потребує мертвих героїв, які згорять у першій же битві, рятуючи світ. Воно потребує тих, хто навчиться не гаснути. Тих, хто зможе дійти до кінця.