Глава 13

  Я звикала до життя, яке пахне дощем і магією. До дзвінкої тиші коридорів, де в повітрі витає золотий пил заклять, і до відчуття, що в цьому світі мене ніхто не чекав, але він поступово, неохоче, як старий кіт, звикає до мого існування поряд.

​  Найважче було навчитися не бачити, а відчувати. Геліос змушував мене годинами сидіти із зав'язаними очима в центрі Синьої аудиторії і "слухати" простір.

  Спочатку була лише темрява і головний біль. Але потім темрява почала набувати відтінків.

  Я навчилась відчувати кольори магії шкірою: холодний, як вітер з льодовика, синій Часу; спокійний, вологий, як лісовий мох, зелений Життя; гарячий, пульсуючий, як кров у скронях, червоний Сили. Жовтий відчувався як ранкове сонце на щоці — теплий і стабільний. А темний… він завжди здавався глибшим, ніж ніч, в’язким, як смола, і притягував, як безодня.

  Синій став моїм. Він співав у моїх кістках.

  ​Геліос казав, що я — “сенсор”. Ті, хто відчувають зсуви не очима, а всім тілом і єством. У мені, мов у дзеркалі, світ здригається, коли щось іде не так. Коли десь на кордоні Астру тріскається реальність, у мене починають нити кістки та терпнуть пальці.

  Не найприємніше покликання, чесно кажучи. Бути живою сигналізацією — так собі кар’єра. Але вибору не давали ні обставини, ні моє серце, яке вперто хотіло знати правду.

​  Три рази я вже була в патрулі. Перші два — звичайні обходи зовнішнього периметра, нудні, як лекції з етикету для големів. Ми просто ходили вздовж стін, перевіряли магічні маячки і лякали заблукалих лисиць.

  Третій патруль був із Альтою. Тоді ми, скориставшись тим, що старший патруля, старий буркотливий перевертень Кайлас помічник Ардени, відволікся на обід, і виблагали п’ятнадцять хвилин у місті, щоб замовити сукні до Балу. Ми вибрали найм’якіший шовк кольору зоряної ночі для мене і смарагдовий для неї. Жовті майстри мали підігнати сукні по фігурі за допомогою магії, щоб вони сиділи ідеально. Це була наша маленька, таємна перемога серед великого хаосу.

​  Навчання вже не здавалось таким легким. Формули ставали складнішими, мечі важчими, а трави вередливішими.

  А сьогодні ще йти на чергування у ще один патруль — під дощ, який, здавалося, вічним пологом накрив Астр і всі найближчі до нього долини. Небо плакало третій день поспіль, перетворюючи дороги на брудні ріки.

​  Південний мур тягнувся, як змоклий сірий змій, а важкі свинцеві хмари спускались так низько, що торкались шпилів башт, оповиваючи їх мрякою та густим туманом. Повітря пахло сирістю, пліснявою і озоном — запахом близької блискавки, змішаним із болотом. Вода текла мені за комір, холодними струмками пробираючись під одяг. Здається, навіть магічне заклинання побуту проти дощу, яке наклав на мій плащ Соларій, вже здалось і виснажилось, пропускаючи вологу.

​  Я йшла за двома старшокурсниками.

  Один — Зелений маг, високий хлопець на ім'я Торн, схожий на частину дерева, що ожила. Його шкіра була грубою, як кора, а волосся нагадувало мох. Він ішов мовчки, іноді торкаючись рукою каменів стіни, ніби перевіряв їхній пульс.

  Другий — вампір Валеріан. Витончений, блідий, з вічно невдоволеним виразом обличчя, ніби він пив не кров, а жовч. Він гидливо обходив кожну калюжу, наче вода могла його розчинити.

  Їхні погляди ковзали повз мене, наче я — крихітна непомітна комаха. Обидва наступного року закінчать навчання. А я  як незрозуміла прикрість. Чи просто зайва тут. Нещасна, непотрібна помилка природи серед таких важливих величних створінь.

​  І попереду — йшов Він. 

  ​Дрімм ішов, не озираючись, розсікаючи стіну дощу. Його важкий чорний плащ для патруля потемнів від води, мокре волосся прилипло до шиї, але він навіть не подумав одягнути каптур. Кожен його рух був стриманий, точний, злий у своїй гармонії. Як у солдата, що йде на війну. Здавалося, він тримає себе неймовірним зусиллям волі, щоб не розірвати когось на шмаття. І підозрюю, це роздратування якось стосувалось моєї присутності в його групі.

​  Його присутність відчувалася фізично, як тягар на плечах і магніт у грудях одночасно. Я ловила себе на тому, що рахую його кроки — раз, два, три — щоб не думати про те, як від нього навіть крізь дощ пахне сухим жаром, вогнем і димом. І ще чимось... Диким, небезпечним і незбагненним. Чимось, що кликало і притягувало мене.

​— Довго ще нам мокнути? — прошипів Валеріан, струшуючи воду з мереживного манжета. — Мої чоботи з ящурової шкіри не розраховані на плавання.

— Терпи, п’явко, — буркнув Торн, не обертаючись. — Земля неспокійна. Коріння шепоче про біду.

— Твоє коріння вічно про щось шепоче, зазвичай про добрива, — фиркнув вампір. — Гей, мала, ти там не втопилася? Не відставай! Теж мені, синій маг, щойно з пелюшок.

​  Я хотіла відповісти щось дотепне, але слова застрягли в горлі.

  Дощ посилювався, перетворюючись на стіну води. Я вже майже не бачила дорогу. Відчуття, що я безмовна риба, до того ж маленька і нещасна, наповнювало мене все більше і більше.

​  Я не відразу зрозуміла, що щось відбувається. Спочатку змінився звук дощу. Він перестав стукати — він почав шипіти.

  А тоді мене оглушило.

​  Спершу — Тиша.

  Дивна, різка, абсолютна. Як коли зупиняєш музику посеред найгучнішого акорду. Зник шум вітру, шум води, навіть стукіт мого серця.

  Потім — відчуття Холоду. Не ззовні, не від дощу. А зсередини. Холод, що вибухає в животі і пронизує гострими крижаними хвилями наскрізь, до кінчиків пальців.

  Мовби в мені хтось із натугою розірвав невидиму струну, яка тримала моє тіло цілим, і повітря почало вібруючи покидати мої легені.

​  Я різко зупинилася, ледь не впавши в бруд.

— Стійте! — спробувала крикнути я, але вітер та дощ вкрали мій голос, перетворивши його на шепіт. — Зупиніться! — вже на повні груди крикнула я, пересилюючи шум бурі.

  ​Валеріан зупинився і повільно, роздратовано обернувся: