Глава 12

  Прокинулася я ще до світанку — у той дивний, хиткий проміжок часу, коли навіть вічність позіхає, а небо за вікном не може вирішити, бути йому похмуро-сірим чи осіннім глибоко-синім.

  Повітря в кімнаті було прохолодним і пахло сушеними травами. Альта, як завжди, розвісила свої нові пучки "для гармонізації сновидінь і заспокоєння душі". Мені гармонізувалося так "успішно", що всю ніч снилося, ніби я знову пишу контрольну з магії часу у Геліоса, а пісочний годинник на моєму столі сипле пісок не вниз, а кудись в інший простір і я не встигаю.

  ​Я перевернулася на другий бік, намагаючись заритися обличчям у подушку і не думати про вчорашнє. Але мозок, цей зрадник, звісно, вирішив зробити навпаки: перед очима знову спалахнув погляд Дрімма. Той самий, золотий, глибокий, що пропалює мої захисні бар'єри десь всередині.

  І його слова, сказані пошепки: “Йди, поки я ще можу просити”.

  Може, я й пішла, але, здається, він таки залишився в мені десь надто глибоко, хоч я й боялась собі зізнатися у цьому. При згадці про цей момент мене накрило хвилею жару, і щоки запалали так, що подушка здалася гарячою, а серце забилось швидко-швидко, і я зрозуміла що наврядчи ще засну. 

​  Мої трохи сонні та гарячі думки розвіяла музика.

Ну, як музика… Верескливий, дзвінкий, абсолютно невідповідний похмурому ранку спів, від якого хотілося сховатися під ліжко, або вмерти.

​— О, це чудове життя! О, який же прекрасний світ! І сонце встає для нас! — Альта носилася по кімнаті, розмахуючи шматком пергаменту, як прапором перемоги, і підстрибуючи, наче м’ячик на заклятті радості. Або як молодий ящір у період шлюбних ігор.

​— Боже мій, за що? — простогнала я в подушку. — Хтось же мав створити відьм, які зранку не співають, а тихо п’ють каву і ненавидять світ разом з усіма…

  ​І тут же в бік Альти полетіла подушка. Вона, звісно, ухилилася — природна магія реакції (або досвід життя з молодшими братами) працює краще, ніж будь-яке бойове тренування.

​— Не псуй момент, сплюшко буркотухо! — весело вигукнула вона, підхопила подушку і кинула її назад на моє ліжко. — Подивись! Відкрий очі і подивись!

​  Вона тицьнула мені під ніс цупкий аркуш кремового кольору.

  На пергаменті сяяло сріблом химерне тиснення: пари, що кружляють у танці, сніжинки, що перетворюються на ноти. І великими, вигадливими літерами, що переливалися всіма відтінками зими:

"Запрошення на Зимовий Бал Зоряного Льоду".

​— Це! — її очі світилися, наче два зелені магічні ліхтарики. — Секретне, іменне запрошення на головну подію року! Там збирається вся аристократія, всі студенти, та всі, хто можуть собі дозволити відвідати таку подію!

— Ааа, то ось чому ти кричиш, як сирена під час кораблетрощі, — пробурмотіла я, натягуючи ковдру на голову і все ще сподіваючись провалитися в рятівний сон. — Я думала, нас атакують.

​— І мене запросив… таємний шанувальник! — тріумфально оголосила вона, ігноруючи мій сарказм. — Дивись, воно лежало на підвіконні разом з гілочкою троянди всипаної маленькими чудовими квітами!

  ​Я все ж таки визирнула з-під ковдри, примружившись від світла.

— Може, це Соларій? Йому якраз бракує музики й музи у житті. Згадай наші пари, цей мрійливий погляд коли все добре. А що, якщо йому доведеться знову ремонтувати мій плащ після чергового експерименту, він впаде в депресію. А тут ти, вся така в зеленому, врятуєш цього позитивного мазунчика долі!

​— Ха-ха. Дуже смішно. Я оцінила твій гумор, — закотила очі Альта, але посмішка не сходила з її обличчя. — Це точно не викладач. І точно не хтось із наших "ботанів". Підпис — просто ініціал. “L.”

​Я завмерла, переварюючи інформацію.

“L”? Хвилинку.

— “L” — як хтось, хто вічно готовий перегризти горло за нас, такий собі недооцінений, безмежно веселий красень? — обережно припустила я.

​— І не дивись на мене так! — одразу парирувала вона, почервонівши до кінчиків вух. — Я зовсім не впевнена, що це він. Літар би просто підійшов і сказав: "Гей, мала, пішли танцювати, поки я не перетворився на вовка і не з'їв оркестр". А це… це романтично. Але якщо це він — я насправді не знаю, чи я проти! І до того, я надто юна, щоб розбиратися в почуттях, мені бракує досвіду.

​  Я усміхнулася, дивлячись на її сяюче обличчя.

— Добре, міс Таємниця. Тільки балу нам і бракувало для повного щастя. Між павуками, драконами і таємничими істотами з пустоти — саме час потанцювати.

— Отже даю завдання: за два місяці — ми маємо виглядати так, щоб у Драконів луска потріскалася від заздрощів, а у вампірів трапився серцевий напад! — пародіюючи професора Мордріна і викрививши обличчя ( типу похмуро-серйозне ) промовила Альта. Вона щасливо підморгнула мені і побігла до дзеркала, прикладаючи запрошення до грудей.

​  Я, звичайно, про бал не думала нічого такого. Згадувала свій випускний у звичайній школі: пісні обличчя вчителів, втомлені батьки, які рахували хвилини до кінця, і дурнувато веселі однокласники, що пронесли алкоголь у пачках з-під соку. Тож не очікувала, що бал тут — це справді Бал з великої літери.

  ​Їдальня кипіла життям, як вулик, у який кинули камінь. Після нічної тиші це був суцільний ярмарок емоцій, запахів і звуків.

  Пахло свіжою випічкою з корицею, міцною кавою і смаженим беконом. Студенти снували між столами, обмінюючись новинами, конспектами і плітками.

​Біля входу стояли два високі вампіри в бездоганних сюртуках, тихо сміючись із чиєїсь невдалої зачіски (чи, можливо, обговорюючи якість крові на сніданок). Мавки, як завжди, окупували широке підвіконня і розклали там міні-лавку:

— Свіжі сушені троянди! Для натхнення, любовних зілль і просто щоб гарно пахло! Купуйте, поки не зів’яли!

  Жовті за сусіднім столом голосно сперечалися, у кого краща кава — з додаванням цедри лимона чи з руною бадьорості, яка діє прямо на мозок. Темні сиділи окремо, в самому кутку, тихі, мов тіні, і спостерігали за цим цирком із філософським спокоєм.