Глава 11

  Після тієї ночі Академія вдавала, що нічого не сталося.

  Це була майстерна, відшліфована століттями брехня. Студенти й викладачі робили вигляд, що навколо панує спокій, але насправді всі просто втомилися боятися. Страх — це енергозатратна емоція, а в нас попереду була екзамени і, можливо, кінець світу.

  У їдальні знову кипів звичний хаос. Дракони, хоч і виглядали похмурішими, ніж зазвичай, сперечалися з вампірами про температуру ідеального полум’я (вампіри стверджували, що холодне горіння елегантніше). Мавки продавали сушені квіти від безсоння просто зі своїх сумочок для трав, а перевертні перебільшено голосно сміялися, намагаючись заглушити тишу, що висіла в кутках.

  Напруга була фізичною, як статична електрика. Варто було комусь грюкнути дверима — і половина зали здригалася.

  Геліос ходив коридорами, мов синя тінь, бурмочучи собі під ніс формули стабільності й перевіряючи кожен куток на наявність просторових потоншень. Ардена зганяла стрес на студентах, змушуючи червоних відтискатися «за честь факультету, за мужність предків і просто щоб не розслаблялися». А Соларій уперто бризкав у повітря якусь лимонно-м’ятну суміш проти «залишкової паніки», від якої всі починали чхати, але принаймні переставали думати про павуків.

  Життя, нібито, відновилося. Але з натяком на нервовий тик і істерику з будь-якого приводу.

  Я вже звикла до занять, ковтала лекції, розтирала синці після тренувань і робила вигляд, що все під контролем. Мабуть стала трішки сильнішою. Але після тієї першої битви світ уже не здавався безпечним. У ньому з'явилася тріщина — невидима, але відчутна, як звук після грому, який не встиг затихнути, а завис у повітрі.

  Цього ранку за розкладом був Темний факультет.

  Ми спускалися у підземелля. Я більше не боялася — я пам’ятала страх, пережитий у місті. А це велика різниця: боятися невідомого і боятися того, що вже бачив в обличчя.

  Темний корпус стояв осторонь, мов велика, чорна, заклята свічка. Його вікна ніколи не відбивали світло — вони поглинали його. Коли заходиш усередину, здається, ніби крокуєш не коридором, а сторінками старої, забороненої книги, що сама тебе читає, глибше, ніж можна уявити. Стіни тут були холодними, вкритими невидимим інеєм, а повітря пахло ладаном і сирою землею.

  Професор Мордрін чекав нас в аудиторії, освітленій лише мерехтінням фіолетових кристалів. Він був, як завжди, спокійний, точний, майже безмовний. У його присутності не хотілося ані говорити, ані дихати зайвий раз — щоб не порушити ідеальний баланс тіней.

— Сьогодні ми поговоримо про Пам’ять Крові, — сказав він. Його голос був схожий на шелест оксамиту по каменю.

  Він клацнув довгими білими пальцями, і в повітрі виникла прозора сфера, у якій тлів густий червоний туман. Він рухався, пульсував, складався в обриси облич, рук, подій.

— Запам'ятайте: Смерть — не ворог. Вона — двері. І маг, який уміє нею скористатися, знає, що немає кінця. Є лише зміна форми. Кров пам'ятає все: хто ми були, ким стали, і навіть те, ким ми помремо.

  Я дивилася на сферу, як заворожена. Я відчувала, як дим у кулі пульсує в тому ж ритмі, що й моє власне серце. Тук-тук. Тук-тук. Це був не страх. Це був ще один резонанс. Такий самий, як із Дріммом, але якийсь холодніший, похмуріший, глибший.

— Ви знову це відчуваєте, Ліно? — тихо запитав Мордрін, не дивлячись на мене.

— Так, — мій голос пролунав хрипло в тиші. — Холод... і ніби простір зсувається, стає тоншим.

— Це не холод, — сказав Мордрін, і його чорні очі на мить спалахнули фіолетовим вогнем. — Це Межа. Ви — частково сенсор, Ліно. Ваша душа не прив'язана до цього світу так міцно, як наші, тому ви чуєте протяги з Іншого Боку. Одного дня ви навчитеся чути навіть дихання між життям і смертю. І тоді... не злякаєтеся, коли Смерть подивиться на вас у відповідь. І можливо навіть порозумієтесь. 

  Він провів рукою в повітрі, малюючи складний знак. Лінії світилися м’яким сріблом і танули, залишаючи в роті присмак металу. 

  Темна магія не була страшною, як у казках. Вона була чесною. Вона не обіцяла див, вона обіцяла правду — хоч і гірку. І саме тому була небезпечно привабливою.

  Професор розповідав про те, що життя — це позика, яку ми беремо у вічності. Про життєву силу, про те, що ми, маги, дракони, перевертні, відрізняємося від людей тим, що вміємо розтягувати цей борг на століття. Про те, що тіні є у всього, навіть у Смерті, і вони знають набагато більше ніж ми можемо собі уявити. Тому що тіні стають свідками усіх можливих подій, за виключенням, коли події стаються у повній темряві. Тож навчитися чути тіні, це благословення, або ж прокляття, однак в любому випадку дуже корисний дар для учнів темного.

— Всі ви, — він обвів нас важким поглядом, — повинні зрозуміти: смерть — це ще не кінець життя. Це — продовження у іншому вимірі.

  І на цій "оптимістичній" ноті лекція закінчилася. Я виходила з підземелля з дивним відчуттям спокою. Темний факультет більше не лякав мене — я приймала його сутність.

  Далі був Червоний факультет.

  На полігоні Ардена роздавала команди так, що навіть горді дракони підтискали хвости і бігали, як зайці. Сонце пекло нещадно, пил стояв стовпом. А захекані і стікаючі потом студенти ( в більшості ) виглядали вичавленими.

  Я прийшла «подивитись», бо після вчорашнього моє тіло нагадувало один суцільний синець. Але вже за хвилину стояла з навчальним мечем у руках. Як завжди — приречено, з рішучістю жертви, яка сама купила квиток на ешафот.

— Стійка! — гаркнула Ардена. — Ліно, це меч, а не ложка для супу! Тримай його міцніше!

  Я намагалася. Чесно. Але зброя здавалася мені чужорідним предметом. Вона була важкою, незграбною і хотіла впасти мені на ногу, вивернути кисть чи взагалі здавалось нашкодити. Ну не винна я, що ніколи не тримала на витягнутій руці нічого важкого, залізного, та небезпечного. І взагалі я ж дівчинка в не лицар якийсь там.