Розділ 36

ЕММА

Мене трусило. Я лежала на холодній підлозі, обійнявши себе за плечі. Це не дуже допомагало зігрітися.

Свідомість досі була сплутаною. До горла підступала нудота. Спочатку здалося, що мене кинули до темниці, бо скрізь було темно. Коли очі трохи звикли до цієї темряви змогла роздивитися обриси меблів. Але це точно не була бальна зала, і не моя кімната.

Поряд заворушився ще хтось, а потім раптом закашлявся. Моє серце радісно підстрибнуло, хоч у цій ситуації це було не дуже доречно.

— Богдан?

Хтось тихо застогнав і вилаявся. Я полегшено видихнула впізнавши голос друга.

— Що сталося? Ой. Ай, — по звуках Богдан спробував сісти та об щось стукнувся. — Емма?.. Де Крісті? Крісті!

Я примружилася, намагаючись впіймати обриси хлопця, та поповзла на звук. 

— Де мій перстень? — Богдан знов вилаявся. — Вони забрали й медальйон. Тварі. 

Мій чарівний артефакт також був відсутній. Ті хто нас полонили були обізнані у, тому що роблять. 

— Крісті? Вася? — покликав Богдан. Єдиною відповіддю був тихий писк десь збоку. — Виберуся, я їх випатраю.

Це стосувалося тих хто нас полонив. Я несвідомо зіщулилася, хоч не боялася мишей. Можливо причиною була темрява, і те що вона могла ховати.

Схопившись рукою за щось, що нагадувало стіл я, похитуючись, піднялася на ноги. Богдан по звуках зробив те саме.

Не відриваючи руки від стільниці, рушила вперед. Дуже швидко мої пальці наткнулися на щось дерев'яне, прямокутної форми. Я обвела предмет пальцями, подумавши, що воно схоже на невелику дощечку. Стіл виявився якимось довгим та впирався у стіну. Це могло бути якимось приміщенням для прислуги.

Треба було шукати двері!

Вони знайшлися дуже скоро. Смикнувши за ручку я тихо вилаялася. Звичайно ж вони були замкнені. Це я поспішила сказати Богдану.

Почулися кроки, тихий зойк, грубіша за мою лайка. Богдан заплутавшись в ногах, у щось врізався і на підлогу з брязкотом впала металева каструля.

— Ми на кухні! — раптом констатував він. — І щоб їх перевернуло та й гепнуло. Кілька разів.

Нарешті Богдан дістався до мене.

— Вони закриті.

Богдан щось буркнув, здається посилав прокляття на чиюсь голову.

— Відійди вбік. 

Я не стала питати, що він збирається робити, відступивши на кілька кроків.

Хлопець навалився на двері. Петлі застогнали. Вони піддалися не з першого разу. Двері розчахнувшись, грюкнули об стіну. Богдан по інерції вилетів у коридор. Я кинулася слідом, перед цим схопивши перше що потрапило під руку — сковорідку.

— Куди зібралися? — спитав чоловічий голос.

Ну звичайно ж нас охороняли. Але те кого я побачила змусило кров вдарити у скроні. До горла підійшла нудота. Каратель!

Богдан лежав біля стіни, намагаючись піднятися на ноги після падіння, а на нього вже наступав чоловік у червоній накидці.

Мої руки спрацювали швидше за мозок. Каратель трохи повернув до мене голову, але я вже замахнулася та врізала його сковорідкою по голові. Почувся глухий звук, а за тим чоловік ошелешено подивився на мене, не відразу зрозумівши що сталося. Поки той відволікся, Богдан вихопив з чобота ніж та встромив його тому в ногу. Чоловік заволав і похитнувся. Я не стала чекати, знов гепнула його сковорідкою. Цього вже виявилося достатньо — Каратель впав на кам'яну підлогу коридору.

Богдан тепер зміг повністю піднятися, кинувши на мене погляд у якому читалося захоплення. Тепер коли двері були відчинені ми змогли побачити, що на кухні нікого окрім нас не було.

— Хто це в біса такі? — він пнув ногою непритомного чоловіка.

Я знизала плечима.

— Треба знайти батька та інших.

Богдан кивнув, а тоді його обличчя напружилося, а в очах промайнула огида.

— Постривай.

Знов нагнувшись, хлопець почав стягувати накидку з карателя. Під нею виявився незнайомий нам чоловік. Я думала, що він її порве чи викине, але Богдан замість цього накинув її собі на плечі.

— Треба замаскуватися.

— Ти думаєш те що і я..? — мій голос здригнувся. — Вони ж не могли повернутися. Вони всі мертві.

— Ті — так, але ж ніхто не заважає комусь продовжити їхню справу. — Богдан приклав палець до губ та роззирнувся. — Ходімо.

Від усвідомлення цих слів, всередині стало холодно. Карателі Гордія були безжальними головорізами. За двадцять років вони спалили багато магів, та й звичайним людям від них також дісталося. Іноді вистачало лише одного лихого слова від сусіда, щоб по тебе приїхали криваві вершники. Коли їм треба було нагнати більше жаху, вони підпалювали цілі селища, а потім казали, що це справа рук мага й ось проти таких вони й борються. 

Все будувалося на брехні.

Якби не мій батько, а потім Альбрехт з Радою можливо ні мене, ні моїх друзів вже не було. Три роки тому наша сила стрімко почала рости й була справа часу, коли по нас прийдуть.