Розділ 25

ЕММА

Злива, попри наше бажання, закінчилася лише ближче до ранку. Я прокинулася перша, повертаючи затеклу шию. Ми все ще сиділи, його рука обіймала мене, притискаючи до теплого боку. Наша спільна магія добре постаралася, захистивши нас від холоду.

Покинули ми печеру ще до того, як небо почало фарбуватися в рожеві кольори. Повітря було крижаним і щипало за шкіру. За ці два роки у палаці я зовсім забула, як це — ночувати де доведеться.

Знов туго переплела косу, вклавши її вздовж голови, натягнула поверх шапку. Дуже швидко одяг знов просякнув вологою. Чим далі ми йшли, тим сильнішим ставало ревіння океану. Ліс закінчився. На щастя, на нашому шляху більше не траплялося диких звірів, окрім того, вчорашнього. Через шум води ми майже не могли розмовляти, спілкуючись в основному жестами.

Раптом хлопець різко зупинився, піднявши руку. Я ледь не врізалася в його спину. Ми завмерли, прислухаючись. Крізь гуркіт хвиль пробивався чийсь зірваний голос. Він звучав налякано.

Не змовляючись, ми кинулися на крик. За кілька метрів від нас знаходився стрімкий обрив. За кущами його спочатку не було видно. Земля на краю після вчорашнього дощу розм'якла, провалившись. Голос лунав звідкись знизу. Там, з останніх сил хапаючись за слизьке коріння, висів чоловік. Його ноги бовталися над прірвою.

Я вже хотіла кинутися на допомогу, як Василь зупинив мене рукою.

— Не підходь близько!

Я не стала противитися, залишившись стояти там, де стояла. Василь швидко відкрив сумку, діставши звідти мотузку. Зачепивши її за дерево, опустився на живіт, підповзши до краю. Я уважно спостерігала, майже не дихаючи.

— Тримайтеся за мотузку! Я вас витягну.

Коли чоловік трохи підтягнувся, він вчепився в руку Василя. М'язи хлопця напружилися, тягнучи того нагору. Я намагалася допомагати, схопившись також за мотузку, підтягуючи. Чоловік судомно ковтав повітря, опинившись нарешті на твердій землі. На вигляд це був хтось з міщан. Він був міцної статури з сильними руками та ногами, але зараз його трусило, як осиковий листок.

Я відвернулася, щоб поправити шарф, що закривав нижню частину мого обличчя. За ті кілька секунд навряд чи той чоловік зміг щось розгледіти. Тим паче у такому стані.

— Разом з тобою хтось був? — похмуро спитав Василь, підводячись на ноги та простягнувши тому руку.

— Так, — голос незнайомця звучав хрипло. — Не йдіть туди, хлопці. Біля села засіли кілька найманців та аристократів. Вони перегородили ущелину, натягнули мотузки, вирили яму. Я бачив, як один з нас туди впав. Вони кинулися до мене, але я втік.

Я завмерла, крижане повітря ніби застрягло в легенях.

— За правилами вбивати заборонено.

— Вони не вбивають, — нервово розсміявся чоловік. — Їм вистачає лише переламати людям ноги. Ті пани, що я бачив, стояли над ямою та сміялися, що вдалося прибрати з дороги чергового дурника.

Василь важко зітхнув, а я підтиснула губи. Те, що ті робили, було огидно.

— Я майже не здивований. Але на що ви розраховували, коли приходили сюди?

Чоловік насупився.

— Я сподівався хоч на якусь чесність. І що за нами з неба приглядають. Але, здається, тим магам байдуже, або вони у змові з аристократами.

Мої нігті вп'ялися в долоні. Я хотіла обуритися, але вчасно прикусила язик, щоб не видати свій жіночий голос.

— Не думаю. Нас тут забагато для них, — спокійно відповів йому Василь. — Дякую за попередження.

— Ви все одно підете туди?

Василь повів плечем.

— Мені треба дістатися фортеці.

— А з мене вже досить. Де ті демони літають?! — на заміну страху приходило роздратування.

— Активуй маячок та стій на місці.

Залишивши його там, ми рушили далі. Ущелина знаходилася далі. Якщо йти через неї, ми вже б через десять хвилин були у селі. Але, знаючи про пастку, вирішили змінити маршрут.

— Тут недалеко є стежка. Я бачила на карті. Ми зможемо обійти поселення з іншого боку. Тільки там може бути трохи слизько.

За годину важкого підйому та спуску ми все ж дійшли до покинутого поселення. Кілька разів мені доводилося міцно чіплятися за руку Васі, щоб не зісковзнути зі стежки. У селі стояла важка, гнітюча тиша. Від дахів не залишилося нічого, каміння стін вже де-не-де провалилося, і його вже давно вкрив лишайник.

Попереду темніла смужка води та залишки старого пірсу, біля якого колись зупинялися кораблі. Тепер він був лише купою каміння.

Мої пальці стиснули ефес короткого меча, який я прихопила з палацу. Під плащем його було не видно.

Раптом повітря прорізав ледь чутний звук натягнутої тятиви. Моє тіло спрацювало швидше за розум. Крикнувши «Лягай!», я штовхнула Василя в плече скільки у мене вистачило сили. Ми впали в калюжу за залишками кам'яної стіни, а над нами у ту ж секунду зі свистом пролетіла стріла, з глухим стукотом врізавшись у стіну, біля якої ми стояли.

— Та як вони… — мене накрило обурення. Це вже було занадто. Куди справді дивляться химородники?

Василь обережно піднявся, скануючи поглядом темні отвори вікон. Я про всяк випадок витягнула з піхов меч. Нікого. Жодного звуку, лише шум вітру. Той, хто стріляв, ніби розчинився у повітрі.

— Ти ціла? — хрипло запитав Василь, знов опускаючись на землю.

— Так, — прошепотіла я, відчуваючи, як бурлить у венах адреналін. — У когось збитий приціл.

— Навряд. Скоріш за все це було попередження, — нерадісно промовив хлопець. — Рухаємося швидко. Не можна надовго залишатися на відкритій поверхні.

Ми кинулися вперед, лавіруючи між будинками. Але наша втеча була недовгою. На сусідній вулиці шлях нам перегородили. З тіні будинків до нас вийшло шестеро чоловіків, озброєних важкими дубинками, сокирами та іржавими тесаками.

«А де аристократи?» — ледь не вирвалося з моїх губ.

В очах нападників горіло бажання скоріше позбутися нас. Тому мені спало на думку, що вони сюди прийшли не по трон чи мою руку. Сюди їх привели гроші. Дивно, якби деякі аристократи не потурбувалися про прикриття для них. Нам треба було перевіряти людей краще.