Розділ 23

Холодний вітер вдарив в обличчя. Я підняв голову побачивши небо затягнуте важкими сірими хмарами. Від столичного ранку не залишилося й сліду. Десь недалеко з ревом розбивалися об гострі скелі велетенські хвилі.

Що я тут роблю? — це була перша думка, що прийшла мені в голову. Це випробування було справжнім самогубством. Здається палац це розумів, бо змушував усіх підписуватися, що їхні сім’ї не матимуть претензій. 

Навколо мене, на деякій відстані, продовжували випадати з порталів учасники відбору. Хтось послизнувся на вологому мохові, хтось щільніше загорнувся у плащ, а хтось почав вже злякано роззиратися.

Завив ріг — випробування почалося.

Групка аристократів з азартом кинулися до стежки, що вела до лісу. На карті, яку нам дали мимобіжно глянути, я бачив, що це був один зі шляхів, щоб дістатися фортеці.

Якби ж я вмів літати. Але ця думка відразу розбилася об іншу. Якби я це міг то мене вже напоїли б зіллям, щоб не зміг перетворюватися. Мою силу щита не заблокували лише через те, що я не зможу скористатися нею для себе.

Я деякий час стояв на місті, оцінюючи поглядом місцевість. Життя на вулиці навчило мене, що не можна кидатися наосліп, якщо не хочеш втрапити в халепу. Це не завжди виходило, але іноді навіть рятувало життя.

Боковим зором я помітив, що Леон також не поспішає. Він стояв на невеликому узвишші, спостерігаючи за тим, як натовп зникає у гущавині. Піймавши мій погляд, він глузливо відсалютував двома пальцями. Те, що він опинився в одному місці зі мною було погано, але ми так само могли зустрітися на інших ділянках острова. Поклавши руку на ефес родового меча, Леон пішов до іншої стежки — вузької менш помітної та дуже швидко розчинився серед дерев.

Біда, якщо він міг вивчити карту заздалегідь. Я шкодував, що не скористався тим, що Богдан мій друг та не попросив карту острова. Тоді думав, що це не чесно. Зараз ті думки були сміховинними — я справді хотів перемогти чесно, і трон мені був не треба, але й віддавати нікому Емму не збирався. Тому, якщо доведеться діяти брудно, то така вже їхня доля. Благородність ніколи не була моєю панівною рисою.

Годі балачок.

Стиснувши на мить міцніше ремінь на сумці, я теж попрямував до лісу — до широкої стежки, де зникла частина аристократів.

Ліс зустрів мене вороже. Щойно я відійшов трохи вглиб шум океану наче відрізало, натомість простір наповнився іншими, тривожними звуками. Покручені дерева скрипіли, наче ось-ось не витримають своєї ваги. Монотонно крапала вода з гілок. Серед листя хтось постійно шурхотів.

Повітря тут було важким, просякнутим запахом прілої землі. Через крони дерев проникало дуже мало світла Златана, через що здавалося, що на острів уже опустилися сутінки. Гілки чіплялися за одяг, криве коріння, вкрите слизьким мохом час від часу підступно намагалося зламати ноги. Можливо колись тут ще можна було вільно ходити, зараз вже ні.

Я рухався обережно, намагаючись згадувати в голові все, що знав за виживання у лісі. Мій погляд постійно сканував простір — аристократи, які рвонули вперед наче стадо переляканих оленів, залишили по собі цілу дорогу зламаних кущів, та навіть кілька загублених речей. Я вже встиг натрапити на чиюсь золоту фібулу з плаща та шматок тканини.

Час від часу думки поверталися до Емми. Я думав над тим, що вона робить? Чи дивиться у вікно, згораючи від хвилювання за мене? Я стиснув зуби, змушуючи себе зосередитися на острові. 

Раптом тишу лісу розірвав пронизливий крик. За ним почувся тріск гілок, тупіт і несамовите рохкання, від якого кров  миттєво холола в жилах. Я миттєво вихопив меч із піхов і кинувся на звук. Продираючись крізь густі зарості вискочив на невелику галявину де розгорталася сцена, гідна нічних кошмарів. Троє чоловіків — судячи з простого одягу, селяни чи дрібні міщани — в паніці металися по галявині. Двоє з них вже встигли залізти на нижні гілки розлогого дубу. Третій відставав, спіткнувшись об коріння та впав у бруд, випустивши з руки мисливський ніж. На нього нісся дикий кабан.

— Боже… — вихопилося в мене.

Таких кабанів я ще не бачив. Він був справжнім велетнем, вкритим жорсткою чорною щетиною. Його ікла нагадували вигнуті кинджали, на них вже була чиясь кров. Я сподівався що не людська.

— Допоможіть! — верещав чоловік на землі, задкуючи на ліктях і марно намагаючись відповзти від неминучої смерті.

Я не вагався жодної секунди. Рвонувши вперед, опинився між звіром і його жертвою саме в той момент, коли кабан нахилив голову для смертельного удару. Тварина врізалася в мій клинок. Сила удару була настільки колосальною, що мене відкинуло на кілька кроків назад. Підошви чобіт проорали дві глибокі борозни у вологому ґрунті. Руки пронизав біль.

Кабан люто заверещав. Мій удар залиши на ньому довгий, але не смертельний поріз. Він різко розвернувся, розкидаючи багнюку копитами, і приготувався до нової атаки, тепер уже зосередивши всю свою лють на мені.

Але в цю мить збоку майнула розмита тінь. З-за дерев, безшумно, наче привид, вислизнула людська постать. Тепер у лісі його шкіра здавалася вражаюче блідою, наче витесана з мармуру, біляве волосся було зібране в неохайний пучок. Це був той самий принц, якого я бачив на площі перед відправкою.

У його руці зблиснув довгий клинок. Принц зробив один плавний, стрімкий випад, ухиляючись від іклів кабана і всадив сталь у шию звіра. Кабан заричав, похитнувся. Я не став чекати та зробив крок уперед, із силою заганяючи свій меч під лопатку кабана, дістаючи до серця. Монстр судомно смикнувся і з його пащі пішла піна впереміш із кров'ю. Він важко звалився на бік.

Після цього кілька довгих секунд на галявині панувала важка тиша.

— Я не хочу... Боги, я не хочу... — раптом заридав чоловік, що досі сидів у багнюці під деревом. Його всього трусило, він обхопив голову руками й розгойдувався з боку в бік.

Я обернувся до нього, витираючи лезо меча об траву. 

— Ти цілий? — спитав, подаючи йому руку.