Глава 7. Бал

До покоїв увійшли одразу троє. Вони рухалися швидко й мовчки, як слухняні тіні, що мають чітку, кимось іншим прописану мету. Це були покоївки королівського палацу — безіменні дівчата в однакових сірих сукнях із накрохмаленими білими комірцями. У їхніх руках шурхотіли дорогі тканини, дзенькали скляні флакони, поблискували тонкі срібні шпильки. Густий запах аромасумішей миттєво заповнив усю кімнату, безжально витісняючи останні залишки нічного сну.

— Ми маємо небагато часу, князівно, — сказала старша покоївка, навіть не підводячи очей. Її голос був повністю позбавлений емоцій, наче вона зачитувала інвентарний список майна.

Олівія слухняно кивнула. Декілька годин її мили, натирали різними сумішами, доводили до ідеалу.  Тіло після масажу здавалося дивно невагомим, розслабленим і майже неслухняним. У голові трохи паморочилося від солодкого, густого аромату жасмину та сандалу, який тонкими цівками підіймався від її власної шкіри. Нарешті її посадили перед величезним дзеркалом у пишній золотій рамі. Воно було таким високим і чистим, що бездоганно відбивало кожен наляканий порух її вій. На мить вона побачила своє відображення ніби збоку: маленькою, розгубленою дівчинкою, занадто живою для цього холодного, стерильного мармурового світу.

— Спершу корсет.

Тонкі, але напрочуд міцні, чіпкі пальці покоївок торкнулися її шкіри. Цупка тканина була холодною, а шовкова шнурівка почала затягуватися повільно, обережно, але з тією професійною нещадністю, яка не знає жалю. Олівія міцно стиснула зуби, відчуваючи, як ребра покірно піддаються тиску, як кожен її вдих стає коротким, куцим і переривчастим. Серце в грудях почало битися значно швидше — не від солодкого передчуття свята, а від чистої фізичної нестачі кисню.

— Так має бути, — спокійно й суворо зауважила Вілара, що з’явилася в дверях кабінету. Вона вже була повністю готова — у вишуканій темно-зеленій сукні, з важкими смарагдовими сережками. Кожен елемент її вбрання та зачіски був втіленням досконалості. — У Трівані краса завжди вимагає дисципліни. Якщо ви хочете, щоб вас тут почули, Олівіє, ви маєте навчитися говорити навіть тоді, коли вам не дають дихати.

Ще один різкий ривок шнурівки — і перед очима Олівії на коротку мить потемніло. Медальйон потяжчав, ставши гарячим, ніби прадавня магія пручалася цій нещадній хватці разом із нею.

— Обережніше… — ледве чутно прошепотіла вона, коли покоївка випадково зачепила пальцями срібне плетіння ланцюжка.

Стерх з’явився ніби з самого повітря. Одним точним стрибком він вискочив на край туалетного столика, без церемоній розкидавши коштовні флакони, і завмер, небезпечно розпушивши шерсть на загривку. Його великі очі світилися тим самим тривожним фіолетовим вогнем, а з грудей виривалося низьке, вібруюче муркотіння, яке більше нагадувало попереджувальне гарчання хижака.

— Ох… — нервово видихнула наймолодша покоївка, злякано відсахнувшись назад. — Він дивиться так, ніби зараз стрибне й нападе.

— Він просто не любить, коли чіпають те, що за правом належить Лорвену, — сухо відповіла Олівія.

Тепер кожен вдих був важким зусиллям, кожен рух — маленькою перемогою над натягнутою тканиною.

— Тепер сукня.

Важкий медовий шовк із густо вплетеними золотими нитками ліг на її плечі, щільно обійняв тонку талію й спав до самої підлоги нескінченними, розкішними хвилями. Коли покоївки нарешті відступили назад, Олівія ледве впізнала власне відображення. У дзеркалі стояла зовсім інша дівчина — велична, бездоганна. Важка золота сукня робила її шкіру світлішою, а волосся — яскравішим за нічне багаття.

— Ви… як справжня принцеса з прадавніх легенд, — тихо сказала одна з дівчат, не втримавшись від щирого захоплення.

— Легенди зазвичай закінчуються попелом, — відрізала Вілара, і Олівія помітила, як маска бездоганності на мить злетіла з її компаньйонки.

Саме в цей момент у покої знову без стуку влетіли фрейліни — Аріель та Елісандра. Вони не збиралися допомагати, вони прийшли оцінювати. Їхній дзвінкий, уїдливий сміх розрізав тишу кімнати, як гострий ніж.

— О, погляньте! — Аріель підійшла майже впритул, обдавши Олівію густим запахом своїх важких парфумів. — Наша північна лісова німфа таки вдягла аурельське золото. Але що це на шиї?

Вона безцеремонно простягнула руку до медальйона. — Це абсолютно не пасує до вашого нового образу, міледі. Це надто… грубо й масивно. Дозвольте мені дати вам моє тонке намисто з перлів, воно надійно приховає цей старий потемнілий камінь.

— Ні, — голос Олівії пролунав несподівано владно й різко, змусивши покоївок здригнутися. — Це залишиться на мені.

Фрейліни перезирнулися між собою з тонкою, отруйною посмішкою. — Як забажаєте, — байдуже кивнула Елісандра. — Але будьте готові, князівно, що сьогодні на балу на вас дивитимуться не лише з доброю цікавістю.

— Ходімо, — холодно перебила їх Вілара, владно вказуючи фрейлінам на двері. — Бал уже починається. А Тріван дуже не любить чекати.

Олівія зробила крок. Важка сукня всією вагою потягнула її вниз, змушуючи тримати спину неприродно  рівно. Жорсткий корсет не дозволяв сутулитися, і віднині кожен її крок став продуманим, контрольованим, наче вона сама перетворилася на частину складного палацового механізму. 

***

Головна зала королівського палацу зустріла Олівію справжнім вибухом сліпучого світла, від якого в неї миттєво заболіли очі. Це не було лагідне, живе мерехтіння лорвенських воскових свічок; це був агресивний, невблаганний тріумф Ауреля. Тисячі відібраних кристалів лорвеніту в колосальних люстрах під високою стелею пульсували напруженим, майже болісним біло-блакитним полум’ям. Олівія відчувала цей гул усім своїм нутром — її дар підказував, що магія тут не текла вільно, вона буквально «кричала», згораючи в золочених оправах, щоб просто розважити ситий натовп. Це блакитне світло змішувалося з теплим золотим блиском, створюючи ілюзію нескінченного багатства.

Коли Олівія з’явилася на верхньому майданчику широких мармурових сходів, шум сотень розмов у залі помітно приглушився, наче по натовпу прокотилася невидима хвиля. Безліч поглядів одночасно звернулися до неї — холодні, хижі, зацікавлені, оцінюючі.