ЛИПА НАШЕПОТІЛА. Історія 1. ЗОЛОТА ЛІЛІЯ. Глава 5.

Глава 5

Бар готелю, віп-зона. Інтимне освітлення, дзвін келихів, пульсація ще не надто гучної музики, дзеркала на стінах відображають ряди вишуканих пляшок, бармена за стійкою, нечисленних відвідувачів. Як кажуть — «ще не вечір».

Анна ловить спритний погляд охоронця на вході у віп-зону. Чоловік років сорока, як і належить охоронцю солідного закладу, — міцний, високий, досить симпатичний, із короткими кучерявим волоссям чорного або темно-коричневого кольору (мало світла, не можна роздивитися краще); на гладко виголених щоках уже встигла проступити темна тінь щетини — мабуть, голитися йому доводиться двічі на день.

Анна замовляє коктейль і з келихом у руці танцювальною ходою підходить до красеня, усміхаючись відкрито і злегка зухвало.

— Привіт! Можна я постою тут із Вами трохи, поговоримо? Самотність іноді треба чимось розбавити, а до вечірки ще цілих три години.

— Я не проти товариства такої красуні.

— Супер! Я — Анна.

— Діма.

— Нудна у тебе робота, Дімо. Простояти цілий день на ногах майже на одному місці… бррр.

— Та ну, не кажіть. Не завжди на одному місці і не завжди тут так нудно.

— Справді? Розкажи щось таке-еге-ге, якусь нетривіальну історію з життя готелю.

— Ну знаєш, ось так з ходу нічого в голову не приходить.

Діма в роздумах потер своє підборіддя з ямочкою посередині.

— Ну що ж ти! Навіть я вже знаю одну цікаву історію. Мене випадково поселили в незвичайний номер. У 312-й. О, бачу, ти вже все зрозумів!

Анна широко усміхнулася, зробила великий ковток з келиха і ніби випадково поклала вільну руку охоронцю на плече, жартівливо зазираючи йому в обличчя.

— Звісно, я знаю лише верхівку цієї історії. Дівчина Ліна жила в моєму номері, підпрацьовувала тут хостес і після однієї вечірки зникла просто з номера. А покоївка Оксана бачила її потім у дзеркалі… або в дзеркалах. Ти ж тут все бачиш, як яструб. Та вечірка… Там був хтось особливий?

Діма не прибрав Аниної руки зі свого плеча, а навпаки — накрив її своєю, оцінювальним поглядом окинув жінку й затримався на олівці… ну або на тому, що було поруч.

— Особливий? Повно їх. Але Ліна й справді сперечалася з одним, у сірому костюмі. Часто тут розкидається грошима.

Анна зробила ще один великий ковток і відставила келих — на дні хлюпнулися рештки коктейлю. Діма тут же скористався цим і обійняв жінку за талію, примруживши очі.

— А ти що, детектив?

Анна наблизилася ще ближче, майже торкаючись грудьми чорної сорочки охоронця, і прошепотіла, продовжуючи притискатися:

— Детектив? Ні. Просто цікава. Про що вони сперечалися? Ти ж все бачиш і чуєш, правда?

Діма, підхопивши розпочату жінкою гру, щільно притиснувся до неї, і Анна виразно відчула його збудження. Знизивши голос, охоронець відповів:

— Вона щось про гроші кричала. Справжню істерику тут закотила. Я вже думав утрутитися. Той тип, Олег… Крутить тут вечірки… ну і непогано з них має. Грошей у нього, як бруду. На руці татуювання у вигляді якоря — прямо біля великого пальця. А ти, красуне, навіщо все випитуєш? Знаєш же, що цікавій Варварі на базарі носа відірвали. А що ми тобі зараз відривати будемо?

Одна рука чоловіка метнулася до кулончика й смикнула його, ніби натякаючи на відповідь.            Анна не відступала:

— Олег, значить. Цікаво. А тієї ночі він із Ліною кудись виходив під час вечірки?

— Ну… вони зайшли у віп-зону, за дзеркальну перегородку. Там… приватно. Може, й нам уже час туди на хвилинку заглянути?

Але Анна одним різким рухом звільнилася, жартівливо провівши рукою по ширінці охоронця.

— Приватно? Дякую, Дімо. Ти — зірка!

Анна поправила сукню на грудях, опустила поділ, що піднявся значно вище колін, і послала розчарованому чоловікові повітряний поцілунок.

— Піду перевірю, чи не ховається Ліна в коктейлі.

Вона засміялася і вислизнула за двері, прямуючи у віп-зону. Її келих із недопитим алкоголем залишився єдиним призом для Діми.

За дзеркальною перегородкою в тьмяному світлі й димі від кальянів розкішно розкинулися на м'яких диванах або неквапливо прогулювалися гості в нарядах від кутюр. Їх було небагато, і в бік Анни одразу ж повернулися всі голови.

Анна усміхнулася всім одразу — коротко й стримано. Зрештою, вона теж грає роль гості. Рухаючись, наслідуючи інших, так само неквапливо й поглядаючи на дзеркальні стіни, що здалися їй неприродно темними, вона вдавала, що когось чекає, а сама крадькома намагалася роздивитися кисті рук присутніх чоловіків. І нарешті вона його вгледіла — чоловіка років тридцяти п'яти у сірому костюмі з металевою ниткою, який, стоячи до неї спиною й уперши ліву руку в стіну, дратівливо, але негучно розмовляв із двома чоловіками, схожими на охоронців.

Аня почула щось про «Л-17» і «доставку». Одразу ж виникла думка про наркотики.

Липа уві сні підказувала шукати за склом. Тут уся кімната — за скляними дзеркалами. Схоже, «правда саме тут».

Щойно обидва співрозмовники Олега пішли, залишивши його на самоті, Анна, «випадково» опинившись поруч, одразу ж вирішила перехопити ініціативу.

— Вибачте, ви Олег? Чула, ви тут король вечірок.

Олег досить холодно глянув на жінку.

— Може, і я. А ти хто? Гостя чи цікава?

— Цікава гостя. Чула, ваші вечірки — легенда. Особливо з коктейлями… і «Л-17».

— Не знаю, про що ти. І раджу не лізти, цікава.

Чоловік блиснув недобрим поглядом і, не прощаючись, пішов слідом за охоронцями з дзеркальної кімнати.

«Ну що ж, мабуть, і мені поки варто піти. До вечірки ще є час. Не буду тут поки маячити. Повернуся в номер — треба добре все обдумати. Швидше за все, Ліна стала свідком або учасницею якоїсь кримінальної оборудки, і Олег її прибрав. Тільки як… Якщо Ліна жива — я знайду її. А якщо ні — Олег дізнається другий закон Ньютона. Прискореним темпом ногою під зад — і до тюрми на п'ятнадцять років», — думала Анна, покидаючи віп-зону.

Нарешті хоча б ненадовго можна зняти вузькі туфлі на високому підборі, ліжко манить прилягти, але… Раптом Ліна жива, але без води й їжі, і кожна хвилина зволікання для неї — як десять років життя в пустелі.