ЛИПА НАШЕПОТІЛА. Історія 1. ЗОЛОТА ЛІЛІЯ. Глави 1-2.

                Київ шепоче загадки, липа зберігає відповіді,
                 а правда завжди десь поруч.

Історія 1. ЗОЛОТА ЛІЛІЯ.

Глава1

Поділ, як і завжди, був напоєний ароматом кави, старих двориків і чиїхось нездійснених мрій.

Світло від куполів Андріївської церкви торкалося давньої липи, яку, за легендою, у 1635 році посадив митрополит Петро Могила на честь часткового відновлення Десятинної церкви, і м’яко мерехтіло на її рано пожовклому листі. У повітрі стояв запах вологи й каштанів.

«Зупиніть літо, я не встигаю відпочивати» — подумала Анна Довженко, сидячи на своєму улюбленому місці — на цоколі металевого паркану, який на початку 2000-х встановили навколо популярного дерева, намагаючись вберегти його від вандалів і просто від численних відвідувачів. 

Давня липа — найвідоміше київське дерево бажань. Кияни знають: щоб воно виконало бажання, треба обійти його сім разів за годинниковою стрілкою або прив'язати на ньому стрічку. Анна згадала, як одного разу її пробило розібратися — чому власне ці стрічки прив'язують і почула безліч версій.
Бабуся на лавці клялася, що все почалося з закоханої пари часів війни: прив'язали стрічку — і хлопець повернувся живим.                                                 Екстрасенс бубнів про «енергетичний центр Києва», а похмура дівчина в люрексі твердила, що дівчина з фатою врятувала нареченого від смерті. 
Від закоханої парочки в кольчугах Аня дізналася, що світ Толкіна реально існує (хто б сумнівався!), просто він знаходиться в іншому — паралельному вимірі. І якраз у тому місці, де росте священне дерево Ґондору (Біле дерево), і знаходиться ця сама липа. А чому вона виконує бажання? Що за питання! Священне дерево Ґондору може все!                                                              Існує також «давньоруська» версія, згідно з якою липа росла ще за часів Київської Русі, під нею князі мирилися після міжусобних воєн і клялися у вічній дружбі (мовляв, звідси властивість мирити закоханих?). 
І версія церковна — що все-таки дерево (за офіційною версією) посадив київський митрополит Петро Могила, а вже якщо посадив — то освятив! А дерево, освячене таким церковним подвижником, може володіти особливою благодаттю…
       У якийсь момент все перемішалося у Ані в голові — православні князі, хіппі, язичники, фотографи, ґондорські традиції, дівчата, що чекають хлопців… І вона зрозуміла, що може бути ще тисяча версій! Значить, все-таки непросте це дерево — Липа з Десятинної!
І не важливо в кінці кінців до чого на липі ці стрічки, які до речі вже давно заборонили прив'язувати на гілках і так постраждалих від ураганних вітрів. Головне, що вже кілька років Анна Довженко щонайменше раз на місяць, а буває, що й щотижня займає своє незмінне місце під липою — читає, мріє, саме тут приймає найважливіші для себе рішення. Вдалині — вогні Подолу, десь гуде трамвай, пахне кавою з сусіднього кафе та пізніх шашликів, вдалині скриплять ставні старого дому.
Іноді Аня згадує шкільні роки, коли її змушували «бути як усі», і мовчки фуркоче: «Ну ні, я не каструля, щоб гуркотіти в загальному хорі».
Ось і зараз Анна сидить на лавці, тримає потертий блокнот, у якому звикла записувати думки. Вона розмірковує про своє нове життя: рік тому вона кинула багаторічне викладання фізики, зняла окуляри після операції з заміни кришталиків і вирішила, що 45 — не привід «жити тихо». Їй подобається свобода, але вона боїться, що у 45 років занадто пізно починати все спочатку. Вона кинула школу, де всі знали, як «правильно» жити. А тепер? Тепер вона сама не знає, права чи ні, але назад дороги немає.
«Липо, якщо ти така розумна, підкажи, як не збожеволіти в цьому місті» — думає вона, спостерігаючи, як вітер гойдає гілку, як перехожий ховає зацікавлений погляд.
Анна Михайлівна більше 20 років була гарним учителем, тому що вміла пояснювати складне простими словами. Її аналітичний розум, творчий підхід до роботи та любов до пошуку «чому» завжди виходили за рамки шкільної програми. Робота їй подобалась, але рутина, низька зарплата та тиск адміністрації («будь як усі, не виділяйся») її виснажили. Позбавлення від окулярів, які вона носила з юності, стало для неї символом «нового погляду» на життя. Вона задумалася: «Я навчала дітей шукати відповіді, а сама живу за чужими лекалами?». Водночас стався випадок, який штовхнув її на детективну роботу — вона допомогла розкрити дрібний «злочин». Хтось украв гроші з учительської, і Анна, використовуючи спостережливість та логіку, вирахувала винуватця (ним виявився учень 8 класу) за дрібницями: сліди кави на парті, уривок записки, невідповідності в розкладі. Це дало їй впевненість, що її аналітичні навички можна застосувати поза школою. Її подруга, пов'язана з правоохоронними органами, дізнавшись про «вдале розслідування», заплескала в долоні: «Аню, ти ж як Шерлок у спідниці! Спробуй себе у приватному розшуку, у тебе вийде». І Анна подумала: «Ну, якщо я можу пояснити дітям другий закон Ньютона, то вже з якимось злодієм розберусь».                                         Анна звикла аналізувати, шукати причинно-наслідкові зв'язки та перевіряти гіпотези. Це ж і є основа роботи детектива. 
У 45 років у неї достатньо життєвого досвіду, щоб читати людей, та сміливості, щоб ризикнути.
За підтримки тієї ж подруги вона почала з дрібних справ: пошук зниклих речей, стеження за зрадливими чоловіками. Її знання фізики неодноразово допомагали.Поступово вона здобула репутацію, і її почали наймати для більш серйозних справ.
     І так, рік тому Анна Довженко зробила те, чого від неї ніхто не очікував — вона стала детективом. А тепер? Тепер вона сидить біля липи і чекає, коли та «нашепоче», як не провалити першу серйозне справу. Вранці її напарник і наставник Ігор отримав повідомлення на телефон: «Знайдіть Ліну Коваленко, готель «Золота лілія». Кажуть, її бачили в дзеркалі після зникнення». «Привиди? Це що, я тепер ще й мисливиця за привидами? Ну, це точно цікавіше, ніж шкільні контрольні» — усміхнулася Анна.