Крапля перша

Я б воліла не приходити до тями, знаючи, як буду почуватися: кров шуміла у вухах, скроні пульсували, а по тілу ніби проїхалась вантажівка. Занімілі м’язи горіли вогнем, варто було мені ворухнути бодай пальцем.

Не впевнена скільки я пролежала так, але все ж зуміла перевернутись на спину, схлипнувши від гострого болю в попереку. Та щоб тебе заціпило! Чи я, бляха, зламала собі щось, падаючи з ліжка? Я спробувала погукати батьків, але не змогла вичавити з себе нічого кращого за нерозбірливі скиглення, як у тих дурних снах, коли ватне тіло заважало втекти від монстра. Докладаючи шалених зусиль, я простягнула тремтячу руку до обличчя, допомагаючи собі розтулити повіки. Денне світло осліпило мене на декілька довгих секунд.

Коли я змогла роззирнутися довкола й оцінити наскільки приємними бувають мої сни, то розслабила тіло, майже не відчуваючи того гризотного поколювання. Я очікувала справжнього пробудження, але, ніби насміхаючись у відповідь, оточення почало здаватися все більш реальним.

Дзвінкий спів птахів, шурхіт листя під легким вітром, що так само пестив і мене. Прохолодна трава та квіти, які я прим’яла, кололи оголену спину і стегна, а їх пряний та медовий аромат лоскотав ніс. Блакитне небо виднілось поміж гілля дерев, а в листі грало сонце, розсипаючи довкола теплі промінці.

Щось проповзло по моїй нозі, і я сполохано тіпнулась, остаточно повертаючи собі контроль над тілом: секундний страх допоміг мені прийти до тями і незграбно сісти.

Я не впізнала буквально нічого: ані дрібних пурпурових квітів, ані кущів із тонким гострим листям, ані вигнутих смугастих дерев. Навіть пташиний щебет почав тривожно тиснути на вуха.

Зціпивши зуби, я сяк-так підвелась на ноги, відчуваючи себе новонародженою оленичкою. Притислась до найближчого дерева, дозволяючи червоно-коричневій корі болісно врізатися в шкіру, і почала прислухатись до звуків власного дихання, змушуючи себе робити спокійні, глибокі вдихи. Це просто ліс, трішки дивний, але гарний та мирний ліс. Або парк, дуже сподіваюсь на це.

Але... чому я тут?

Мене намагались викрасти? Або викрали і так залякують? Я ходила уві сні? У мене часткова амнезія? Я прекрасно пам’ятаю, як переходила дорогу, перш ніж... щось трапилось?

Злегка поплескала себе по щоках і потягнулась, щоб обтертися від залишків трави, що лоскотали шкіру, проте торкнулась чогось іншого. Каштанові хвилі волосся налякали мене. Я панічно смикала за пасма з такою силою, що ставало боляче, але ніяк не могла усвідомити, що воно моє. З чотирнадцяти років — після нещасного випадку із жуйкою, про який я б воліла більше не згадувати ніколи, — я стригла волосся досить коротко, але ця копна... Я здригнулась від головного болю і затисла пальцями скроні.

Що б там не було, але найочевиднішим варіантом було обрати якийсь напрямок та слідувати йому. І якщо мені пощастить, то дерева закінчаться раніше, ніж я втрачу надію і скручусь клубком під найменш підозрілим кущем.

Ліс виглядав однаково густим зі всіх сторін, тому я обрала напрямок за допомогою знайомої з дитинства лічилки.

Сів метелик на травичку,

Червоненьку з’їв суничку,

Полічив: один, два, три,

Це напевно будеш ти.

Мій палець вказав наліво, тому обережно переступаючи гілки та корені, повільно слідувала напрямку, наспівуючи в голові всі пісні, які тільки могла згадати.

Моїх сил, по відчуттях, вистачило години на дві: ноги гуділи, між стегон пекло і пальці боліли від кори, хоча я намагалась не так сильно хапатися за дерева. Випадково наступивши на щось гостре, я оступилась і впала, ледве не проїхавшись обличчям по шовковистій траві. Бляха! Хлюпнула носом, відчувши печіння та вологість крові на долонях. Для повного щастя не вистачало ще підхопити тут якусь заразу.

Усе роздратування зникло, варто було мені помітити клапоть якоїсь темно-зеленої тканини. Поспіхом я підповзла до нього, хапаючи щось схоже на речовий мішок. Принаймні, мені здається, що він має виглядати так.

Витрусила все з нього, сподіваючись знайти будь-що корисне. Одразу ж відкинула неапетитну коричневу пластинку якогось м’яса, потягнувшись до мисливського ножа. Така річ стане у пригоді в будь-якій ситуації.

Взяла флягу і принюхалась до вмісту, скривившись від різкого запаху спирту, не ризикнувши це пити. Але протерла поранені долоні змоченим в алкоголі клаптиком тканини з якоюсь вишивкою.

Наступною корисною дрібничкою виявилась сорочка, яку я поспішно — і майже не гидливо — натягнула на себе, радіючи, що тепер не доведеться тішити місцевих білок голими сідницями. На превеликий жаль, черевиків чи шкарпеток не знайшлось.

Відпочила та сповнена надії, разом із новими пожитками я продовжила шлях. Точніше зробила декілька кроків, перш ніж наткнулась на страхітливу доріжку із крові за першими кущами. Я схопилася за ніж, роздумуючи чи варто шукати власника. Це може бути поранена людина або дикий звір, будь-хто з ним може напасти з відчаю.

Вдих-видих — і я нерішуче послідувала кривавою стежкою. Хоча, відверто кажучи, це була не зовсім стежка, іноді сліди залишались листочках кущів чи стовбурах дерев. Підозрюю, що у звичайній людині не може вміститися така кількість крові. Пробираючись крізь хащі, я майже почала сумніватися у правильності свого вибору.