Розділ 79. Свиняча голова

Сяо-Цао заспокоїлася, кивнула і з усмішкою сказала:

— Не думала, що дядечко управитель такий гурман! Чесно кажучи, мій кривавий тофу приготований із курячої крові за секретним рецептом. Хоча це і не вишукана страва, але смак все ж непоганий.

— З курячої крові? Зовсім немає неприємного запаху, і до того ж такий ніжний і гладкий, чудово, чудово! — Управитель Лю продовжував їсти кривавий тофу, не зупиняючись. Він чув, що в Цзіньліні роблять суп із качиної крові, але не знав, що курячу кров теж можна їсти!

Побачивши, що управитель Лю задоволений, бригадир остаточно заспокоївся. Він дістав п’ять мідяків і дав їх Сяо-Цао:

— Тримай, решта — це чайові для тебе. Ти ще будеш продавати кривавий тофу на пристані?

Сяо-Цао не стала церемонитися, з усмішкою взяла мідяки і сказала:

— Надалі ми з братом будемо приходити продавати м’ясні страви за один мідяк. Але це не обов’язково буде кривавий тофу! Проте, дядечку бригадире, не хвилюйтеся, смак точно не буде гіршим за цей!

— Сяо-Цао? Твоя велика тітка сказала, що бачила, як ти тут щось продаєш, я тебе ледве знайшов! — великий дядько Сяо-Цао, Лю Пей, підійшов широкими кроками і стурбовано запитав. — Ви поснідали? Великий дядько сьогодні знайшов роботу, пригощу вас і Шитоу білими пампушками...

— Великий дядьку, ми вже поснідали перед виходом! А ви ще не їли? До речі, у мене залишилося пів порції тушкованої страви, візьміть її до коржів, добре? — Сяо-Цао знала, що велика тітка продає тут їжу і точно принесе щось для дядька, тому сунула йому в руку паперовий згорток із залишками безкоштовних зразків курячих тельбухів.

— Це те, що ти продаєш? Пахне дуже смачно! Великому дядькові вистачить коржів із соліннями, краще залиш це на продаж, — Лю Пей відчув аромат тушкованої страви і крадькома ковтнув слину, але не хотів використовувати племінницю.

Сяо-Цао не взяла пакунок назад, підморгнула великому дядькові і сказала:

— У мене сьогодні гарний бізнес, усі тушковані страви продані. Як продати цю половину порції? Хіба можна розламати один мідяк навпіл? Великий дядьку, займайтеся своїми справами, а я піду подивлюся на ринок...

Сказавши це, вона взяла брата за руку і побігла геть.

Побачивши це, бригадир усміхнувся і сказав:

— Брате Лю, це твоя племінниця! Її м’ясна страва за один мідяк дуже смачна. Навіть управитель Лю зі столиці каже, що це добре. Якщо тобі не потрібна ця половина порції, продай її мені.

Майже всі куплені тушковані страви з’їв управитель Лю, а бригадир з’їв лише два шматочки кривавого тофу і тепер дуже хотів ще.

— Ех! Бригадире Сунь, що ви таке кажете, якщо вам подобається, просто беріть і їжте, про який продаж може йти мова? — щоб знайти роботу на пристані, потрібно пройти перевірку бригадира. Якщо мати добрі стосунки з бригадиром, то знайти підробіток буде набагато легше.

Бригадир Сунь був дуже задоволений його розумінням. Їдячи ароматну і смачну тушковану страву, він раптом сказав:

— Кілька днів тому твій племінник приходив з тобою, так? Він сьогодні прийшов? Хлопець виглядає високим і міцним, сили в нього, мабуть, чимало. Після їжі нехай теж допомагає розвантажувати товар...

Бригадир мав на увазі Лю Чживея, сина другого брата родини Лю. Через юний вік бригадири зазвичай не хотіли його наймати.

Варто зазначити, що за розвантаження товарів на пристані платили щонайменше двадцять-тридцять мідяків на день. Почувши слова бригадира Суня, Лю Пей дуже зрадів і швидко сказав:

— Дякую, бригадире Сунь, мій племінник сьогодні теж тут! Будьте певні, цей хлопець звик до важкої роботи, він чесний і працьовитий, він вас не розчарує.

— За що дякувати? Надалі скажи своїй племінниці, щоб щодня залишала мені порцію м’ясної страви. Цієї кількості справді замало, щоб насолодитися... Не хвилюйся, я заплачу! — Управитель Лю наївся і напився, тож пішов, а бригадир Сунь їв і пив із великим задоволенням.

На пристані Тангу був невеликий ринок. Кожного третього, шостого, дев’ятого, першого та п’ятнадцятого числа місяця жителі навколишніх сіл збиралися тут, щоб продати свої продукти або купити необхідні товари.

Хоча це називалося ринком, насправді це виглядало як одна вулиця. З обох боків стояли низькі солом’яні хатини, і лише зрідка траплялися цегляні будинки, які особливо привертали увагу. І солом’яні хатини, і цегляні будинки відчиняли свої двері для торгівлі лише в базарні дні, а в інший час були зачинені.

Сьогодні було шістнадцяте число другого місяця, базарний день. На маленькому ринку було чимало людей, уздовж вулиці перед будинками стихійно утворився простий овочевий ринок.

Хтось ніс на коромислі заморожену редьку і капусту зі своїх льохів на продаж, хтось ніс у руках домашніх курей, качок та яйця, а дрібні торговці розкладали повсякденні товари і без упину закликали покупців...

Крики торговців, звуки торгів, навіть плітки жінок зливалися в один гомін, було досить жваво. Сяо-Цао тримала брата за руку, йдучи крізь натовп, і їх час від часу штовхали в різні боки.

— Сяо-Цао? Шитоу? Ви самі прийшли? У вас вдома скінчилася їжа? — який збіг, не пройшли вони й двох кроків, як зустріли знайомих. Це був дідусь Сяо-Цао, а за ним ішов старший дядько Юй Дашань із рибним кошиком.

Хоча Сяо-Цао була незадоволена дідусем і мовчазним дядьком, вона не відчувала до них сильної ворожості. З ледь помітною усмішкою вона похитала головою:

— Ні, ми з Сяо-Шитоу просто прийшли подивитися...

Старий Юй дивився на онуків, які ставилися до нього трохи відчужено, і згадав, що його другий син пішов із дому майже ні з чим. Якби не гроші від сватів і допомога односельців, вони б ледь не залишилися без даху над головою в такий холод. Від цього йому стало соромно.

Він подумав, обернувся, взяв рибний кошик із рук Дашаня, висипав у кошик Сяо-Цао з десяток непроданих маленьких жовтих горбанів і погладив Сяо-Шитоу по голові рукою, що пахла рибою:

— Візьміть цю рибу додому поїсти... У вас є гроші? Якщо ні, скажіть, що вам потрібно, дідусь купить.