– Отож п’ю я своє гарбузове лате й думаю, що треба цю несправедливість виправляти, – продовжила руда, щойно двері зачинилися. – Ну кому, як не мені, організовувати справжню гелловінську вечірку в академії магії?
– А й справді, кому ж іще? – пробурмотів чоловік, уже змирившись із тим, що ця історія швидко не закінчиться.
– І не треба так на мене дивитися! – огризнулася дівчина до понурого чоловіка. – Усе мало пройти ідеально. Та й не завжди все йде шкереберть. Ну, буває, що йде, але ж не щоразу! Хоча цього разу таки все пішло не так…
Щелепа Смерті сама зі скрипом відвисла. Вона хутенько поставила її на місце.
Яка ганьба! Але ж спробуй зрозумій це дівча. Якби в Смерті були мізки, вони б уже точно закипіли.
– Ні, спочатку все було чудово, – не вгамовувалася дівчина, поки Смерть хвилювалася за свою щелепу. – Ми погодили з ректором гарбузову вечірку. Це я її так оригінально назвала, щоб не плагіатити Гелловін…
– Зоє, – напружено промовив чоловік, косуючи оком на Смерть. – Не випробовуй долю, люба. Ми зараз… у потойбіччі.
– Та я ж не дурепа! – з докором глянула на нього руда. – Але це важливо для розуміння всієї історії, так би мовити. Отже, гарбузову вечірку ми погодили, гарбузи замовили. І нам привезли дуууже багато гарбузів! Ми прикрасили ними всю академію, але чомусь тієї самої моторошної атмосфери не відчувалося. Хоча гарбузи були магічно оброблені: з ротами й очима, що світилися вночі. Але все було не те…
– І тому ти вирішила пробудити моїх найперших жерців? – намагалася зрозуміти логіку відьми Смерть. Хоча яка ж тут може бути логіка?
– Та звідки ж я знала, що це якісь ваші древні служителі? Хіба на скелетах написано? – Зоя ще й плечима знизала. Саме втілення невинності.
Смерть зацікавлено глянула на чоловіка. Їй кортіло зрозуміти, як він досі тримається? Бо, не маючи ні нервів, ні серця, ні людської крові, Смерть уперше відчула, що ось-ось переживе гіпертонічний криз.
– Довга історія, – без слів зрозумівши зацікавленість Смерті, відповів чоловік і так важко зітхнув, що аж дівчина занепокоїлася.
– Кайрене, любий, тобі погано? – Вона торкнулася долонею його чола. – Нічого не відчуваю, – збентежено додала.
– Бо ми в потойбіччі, Зоє, – ледве стримувався чоловік, і Смерть його чудово розуміла.
– А сердитися на мене не треба! – відразу насупилася дівчина. – Бо я не винна. Цілком невинна! Це вони поскладали в академії магії скелети якихось древніх жерців, а тепер дивуються, що їх хтось розбудив. І розбудила я їх зовсім випадково!
– Цікаво, – промовила Смерть, беручи до рук чорний блокнот зі списком “клієнтів” і шукаючи там цю руду біду. – Як це можна випадково пробудити древніх жерців?
– А дуже просто! – охоче продовжила свою дивну розповідь Зоя. – Спочатку я попросила хлопців із мого курсу знайти скелетів для декорацій. Звідки ж я знала, що вони притягнуть кілька десятків справжнісіньких скелетів? Думала, це навчальні експонати… От вони мені їх і принесли, а ми з дівчатами почали вирішувати, як краще їх розставити. Потім подруга запропонувала поставити скелетів на сходах із гарбузами в руках. Розкішна ж ідея?!
– Та не те слово, – пробурмотів чоловік.
– Ну, тоді нам вона здавалася просто ідеальною. Лише довелося трохи почаклувати, щоб скелети не розсипалися, рівненько стояли й тримали гарбузи. І завдяки своєму гримуару я з цим завданням упоралася.
– Зрозуміло. А коли тобі цього стало замало? – Смерть усе ще сподівалася дізнатися про головне.
– Та вже на вечірці! – дівчина трохи схилила голову. – Усім було весело. Усі хвалили мене за таке яскраве й атмосферне осіннє свято. І я просто вирішила ефектно розпочати танці…
– Що розпочати? – Смерть ніяк не могла збагнути її логіки.
– Танці! На всіх вечірках танцюють. Я хотіла, щоб усе було, нууу, феєрично. Тож узяла гримуар і пошукала в ньому закляття… Кілька штучок насправді, клята темна книга мені їх залюбки підсунула… Та вони мали просто потанцювати й знову стати на сходах із гарбузами! – нервово пояснила руда. – Я ж думала, що оживляю звичайні експонати, а не цілих жерців!
– Отже, ти скористалася темною силою й гримуаром? – нарешті хоч щось зрозуміла Смерть.
– Скористалася, – важко зітхнула дівчина, але відразу ж знову защебетала: – А вони ожили й геть відмовилися мене слухати! Почали витворяти всілякі дурниці й здійняли такий галас! Я боролася з ними до останнього. Та варто мені було розібрати одного на кістки, як із нього відразу ставало двоє! Що коїлося в академії, словами не описати, пані Смерть! Усі настрашилися через це безсмертне нашестя войовничих скелетів!
– Гаразд, із цим розібралися. Як ви тут опинилися? Поясните? – Терпіння Смерті добігало кінця. Та й роботу ніхто ж не скасовував.
– Дуже просто, – почала пояснювати Зоя. – Я тоді закричала щось на кшталт: “Та заспокойтеся ви вже!”. А вони хором відповіли: “Заспокоїти нас може тільки наша господиня!”. Ну, я довго не думала й наказала привести мене до тієї господині. Гадала, що це якась головна самиця чи матка, як у бджіл. Звідки ж я знала, що то ви, пані Смерть?
Маткою Смерть ще не називали…
– І вони потягнули тебе до мене? – попри весь той шок від роззповіді та поведінки дівчини Смерть нарешті дісталася суті справи й відчула неабияке полегшення.
– Потягнули, – знову зітхнула Зоя. – Але мій Кайрен не хотів мене втрачати й кинувся навздогін. Отак ми й перетнули вашу невидиму межу. Якщо чесно… – Вона перехилилася через стіл і довірливо зазирнула в порожні очниці Смерті. – Я навіть не зрозуміла, як це сталося. Ще мить тому вони несли мене коридорами, наче шашлик на шампурі, а тоді бац! І ми вже у вашому кабінеті. Дивааа!
Смерть трошки позаздрила дівчині, бо в неї були очі й вона так смачно їх зараз витріщала.
– Гаразд, Кайрене, – Смерть рішуче закрила блокнот і взяла до рук косу. – Бери свою біду й іди до жерців. Накажеш їм повернути вас у ваш світ. Це мій наказ. Тепер вони будуть вас слухати.
– Тобто ми ще поживемо?! – радісно вигукнула Зоя.
Відредаговано: 28.10.2026