Шторм

Зазвичай, катастрофи у вигляді шторму, дахозносного вітру та жахливого дощу об'єднують людей. Але для запеклих ворогів, яких доля закинула під одну стелю світ що за вікном, що всередині залишається незмінним. Образа є образа.

У залі, як у великому вулику, не можна було почути власного голосу. Люди перестали прибувати, здається, тут зібралися всі, хто встиг. У забарикадованих вікнах, що знаходилися майже під стелею за трибунами, сутеніло. Діти розбилися групками й грали в онлайн-ігри на телефонах.
З динаміків завив протяжний звук, схожий на гул електрички. Починалося. По радіо біля входу місцева влада сповістила про наближення бурі й те, щоб громадяни залишалися в безпечних місцях, а ті, хто не встиг виїхати з червоних зон, ні в якому разі не залишали домівок. Стандартне: не панікувати, триматися разом і допомагати одне одному.

Це був перший на пам'яті Хільди шторм. До того вона спокійнісінько жила без тривалих дощів, з яскравим сонечком і природою. Там, де літо було літом, а зима зимою. Де вода дарувала спокій, а не викликала тривогу й думку, що в ній можна захлинутися. Адже ті, хто живуть біля великих водоймищ бодай раз думали про це. Про те, що вода може як дарувати життя, так і забирати його. Іноді в ганебний безглуздий спосіб, як-от шторм на початку весни.
— Ґільдо, все буде добре, — стара накрила тремтячою долонею руку Хіллі.
Вони вже встигли облаштувати місце: два матраци з ковдрами та подушками, іграшкою-зайчиком (чомусь високий бородань і його жінка роздавали іграшки з кошика), і навіть ввімкнули невелику лампу на батарейках.
— І ви, пані Олівіє, не хвилюйтеся.
— З чого ти взяла, що я хвилююся?! — її погляд посуворішав і вона висмикнула руку.
— Ви тремтите, — і хто лиш тягнув Хільду за язика?
— Що ти собі дозволяєш, погане дівчисько!
Пані Олівія сиділа навпроти Хільди, вона досі трусилася й випльовувала слова із затримкою.
— Вибачте, пані Олівіє.
— Я не боюся шторму! І тобі не слід. Єдине, кого тобі варто боятися — це мене! — темна постать пані знавісніла.
— Вибачте, вибачте, пані Олівіє!
Стара карга ніби змінилася на обличчі, почорніла, ніздрі по-бачичому роздулися.
— Пані Олівіє, я хочу їсти, — перше, що спало на думку дівчині, щоб перемкнути тему. — То не тямлю, що говорю.
— То йди, поїж, Ґільдо. Не маленька.
Це було ще дивніше, ніж зазвичай. Пані Олівія лягла на матрац, скрутилася калачиком і відвернулася. Ковдру натягнула так, що голови не показувала. Її тіло дріботіло чи то від злості, чи то від страху.
Хільда, отримавши дрібку свободи, дійсно пішла в кафетерій, шлунок бурмотів. І хоч за вікном чулися гулкі завивання вітру, скреготи, бахкання в шибки, зал здавався цілком безпечним місцем.
У кафетерії Хіллі озирнулася і, щоб ніхто не бачив, швиденько налила в пластянку кави, взяла пакунок з бутербродами і яблуком, і сіла спиною до спальних місць.
— Смачного, — навпроти неї плюхнувся Блейк також з кавою та бутербродом.
Мовчати не було сенсу. Потрібно було щось та й випалити, але що? Сказати йому правду? Чи прикинутися німою? Чи сказати, щоб збирав свої лахи і нахрін звідси педалив? Хіллі подобався останній варіант. Менше за все вона хотіла проблем.
— Пересядь, будь ласка, — вона сказала це пошепки, щоб її ніхто не почув. Хоча в цій коловерті з голосів і підвивань її слова й так не розібрати.
— То ти вмієш говорити?! — блідо-рожеві потріскані вуста Блейка стягнулися в посмішку. — Не пересяду. Мені тут подобається.
— Нам не можна розмовляти.
— Я вже тут місце під дупою нагрів.
Хіллі намагалася не реагувати. Вона втягнула через ніздрі повітря.
— Та й дівчат гарненьких небагато. Сама малеча й баби.
— Ой, та звали вже на хрін!
І тут хлопака завмер. Загубився. Провалився в кролячу нору зі всіма її наслідками. Темна Блейкова брова здійнялася вгору, а вуста ще дужче розплилися в посмішці.
— То ти не така вже й тихоня-общинниця. Еге ж?
— Послухай сюди, клоуне, — Хіллі озирнулася навколо — ніхто на них не дивився — а потім схопила Блейка за горловину светра й притягнула через стіл. — Так, я не така тихоня-общинниця! І, якщо раптом захотілося порозважатися, шукай іншу!
Сині очі сяяли сузір'ями. Він не переставав посміхатися.
— Майже закохався, — він не пручався, лише легенько підсунувся ближче. — Хочеш покажу, як звільнитися?
— Щ-щоо?
— Ну, коли тебе беруть за комір?
І він, не чекаючи відповіді, швидко схопив зап'ясток дівчини, натиснув їй на великого пальця й вона в нестямі відпустила комір.
— Боляче!
— Будь ласка! Це тобі допоможе, коли наступного разу тинятимешся ввечері сама.
— Я не гуляла! — Хілла розтирала червону долоню. Це все-таки був він біля тих байкерів.
— Байдуже, — він відпив своєї кави й скривився. — Через тебе вона охолола.
Її кава — єдина розкіш у її теперішньому становищі — теж охолола. Чомусь общинники були проти неї, ніби її створив сам Темний. Не тільки проти неї, звісно, а й проти всіх речей у цьому світі, які могли затуманити свідомість і заплямувати "чисту душу": кава, алкоголь, речовини, секс, і найгірше — кохання не з общинником чи общинницею.
Хіллі знала, що їй знову потрібно заводити друзів серед общинників і бажано вже підшуковувати майбутнього чоловіка. Але від однієї цієї думки ставало зле.
Хіллі відпила холодної кави й виплюнула її назад.
— Бкхе! Гидота!
Блейк засміявся в кулак.
Дівчина спостерігала, як він забирає пластянки з напоями, виливає їх у рукомийник, миє, підходить до столиків з термосами. Темна вода витікала, паруючи, наповнювала пластянки знову.
— Ось, — він підсунув Хіллі нову каву, додавши туди ще вершків і ложку цукру. — Так смачніше.
Дівчина різко озирнулася — пані Олівія бачила дев'ятий сон. Хлопець відкинувся на спинку стільця, розслабившись.
— Ти знала, що твоя...еее... та пофіг... карга була нянею у Фреда?
Пластянка ледь не випала з рук дівчини. Вона ніколи не чула, щоб доглядальниці працювали десь, окрім общини. Миттєва думка порізала полотно свідомості, а раптом...
— Коли?
— Коли їм було ще не під сраку літ, десь у двадцять, — очі Блейка спалахнули цікавістю, тіло посунулося вперед до Хіллі. — Ти не знала?..
Гілка різко вдарила у вікно, вибивши шибку. Скло посипалося на верхні яруси, збудивши всю залу. Дорослі налякано кинулися до дітей, пані Олівія різко відкинула ковдру.
— Виглядає, як робота для мене, — прицмокнув Блейк, вискочивши з-за столу й допиваючи на ходу каву. — Бувай, Хіл.
Дівчина теж не барилася, одним махом випила каву й зажувала бутербродом, щоб перебити запах.
Біля розбитого вікна вже зібралося кілька чоловіків з клейонкою та скотчем. Блейк прибирав скло з рядів. Якби це була романтична книга чи фільм, то він би обов'язково поранився й Хіллі надавала йому першу допомогу, перев'язуючи руку, але нічого такого не було. Дівчина віднесла пані Олівії сендвіч, а сама плюхнулася на своє імпровізоване ліжко-розкладачку. Поки за стінами гуляв вітер, підіймаючи в повітря різні речі, вона, закутана в ковдру, в зошиті малювала олівцем штормове море й мартинів, що відчайдушно борються зі стихією.
У голові виринало час від часу питання: «Чи завжди пані Олівія була общинницею?».