Ось тобі й порятунок!

Якщо життя підсовує тобі свиню — зроби відбивні. Жарти, звісно, ніхто свиней не їсть у сучасному світі. Але сенс висловлювання залишається.

У неділю пані Олівія пішла на зібрання старших общини. Напевно, в силу її поважного віку, їй дозволялося вбиратися більш-менш яскраво: довга коричнева спідниця, розтягнутий светр з дірками, - хтось міг би подумати, що це останній тренд, але ні, просто в шафі старої пані водилася здоровенна міль, - темні окуляри, капелюх і гумові чоботи. Стиль був дещо гріховним для общини, але Олівії дозволялося мати бодай один гріх.
Зібрання, судячи з усього, було не надто веселим. Після нього пані, навіть не повечерявши, заснула в кріслі. Хільда тим часом весь день провела за навчанням і навіть не помітила, коли прийшла стара.
На ранок усіх чекала неприємна звістка - на селище насувався страшний шторм, який розпочнеться завтра ввечері. І оскільки місцина знаходилася в близькості до океану, в низині, то вийшов наказ призупинити роботу магазинів, навчальних закладів, медичних установ, майстерень. А всіх жителів евакуюють автобусами до поселення, яке знаходиться у 80 км. Куди саме поселять не знав ніхто. Місцева влада повідомила, що з собою потрібно взяти: ковдри, теплий одяг, документи, іграшки для дітей. Бутерброди й теплий чай буде на місці.
Та Хільда ще про це не знала. Вона ніжилася в теплому ліжечку під ковдрою, допоки не розплющила очей від звуків сильного вітру: гулких, протяжний, свистячих. Буревій рвав гілки дерев, шматував кущі й клумби, квіти в яких ледь пробилися назовні. Зазирав у кожну шпарину старого дому пані Олівії, гуляв коридорами й кімнатами, з силою бив у шибки. З відстані чутно було шум хвиль.
Хільда підвелася з ліжка й підійшла до вікна. Низько над зеленими просторами кружляв мартин, силуючись летіти вперед, та сідаючи на землю раз за разом. Раптом у вікно щось гупнуло, дівчина відскочила, злякавшись.
- Ґільдо! Ґільдо! - донісся голос знизу.
Прямо в піжами Хільда спустилася. Вона знала, якщо зараз промовить хоч слово, то почує звичне: "Я тобі не дозволяла говорити!". Тому просто опустила голову й склала руки за спиною.
- Ґільдо, ти не підеш до колегіуму. Нам потрібно збиратися, насувається шторм.
Хільда поглянула з подивом прямо перед собою. Пані Олівія, здається, не жартувала. Чи не вперше на старечому обличчі, крім зморщок, з'явилися тіні тривоги та страху.
- Скрути ковдри, перев'яжи їх мотузкою. Візьми теплі речі, документи, зошити. Я поки зроблю нам перекус.
- Пані Олівіє, можна запитати?
- Але ретельно подумай перед тим, Ґільдо.
Стара натякнула на те запитання під час пікніку.
- Шторм трапляється часто?
Ви не подумайте. Хільда була неймовірно щаслива, що сьогодні сказала колегіуму "гудбай" і не побачить тих жабоїдок, але щось підказувало їй, що це не проста буря. Десь під шкірою вже поселився страх.
- Збирай речі, Ґільдо, - твердо промовила пані Олівія. Її губи стиснулися в тонку смужку кольору гнилої вишні.

Вони чекали на евакуаційний автобус о четвертій годині. Пані Олівія чатувала біля дверей: якщо зачує рев мотора, а не рев вітру, який посилювався з кожною хвилиною, то відразу вибіжить на вулицю. Вона визирала у вікно раз за разом, але бачила там лише сміття, яке літало в повітрі. Хільда сиділа з сумками внизу дерев'яних сходів, прислухаючись до риплячих пронизливих звуків і бурмотіння пані Олівії.
- Вони не могли нас кинути, - вона витирала спітніле чоло білою хустиною з вишитими червоними ружами.
Хільда дивилася на неї й розуміла наскільки недосконалою є система общини. Якби їм дозволяли мати телефон або комп'ютер, вони б залегко викликали кеб чи подзвонили комусь зі знайомих, щоб ті їх забрали. Хільда розуміла, що дім старої пані знаходиться віддалік і про нього банально могли забути. Поспіхом завантаживши жителів селища, автобус виїхав іншою дорогою.
Хільда злилася, їй хотілося сказати щось уїдливе, достатньо гірке й болісне, але чим більше спостерігала за постаттю старої, тим більше бажання згасало. Старі витончені руки трусилися, витираючи хусткою чоло, губи бурмотіли щось нерозбірливе. Пані Олівія навіть не оглядалася на Хільду, її увага цілком була прикута до шибки, яка ось-ось готувалася вилетіти.
- Пані Олівіє! - озвалася Хільда, піднявшись зі сходів. Стара озирнулася. - У вас же є горище?
- Ох, Ґільдо. Якщо хвилі дістануть сюди, а якщо вітер посилиться?.. Нам у будь-якому випадку...
- Але треба ж щось робити?! Підемо пішки?
- Ні, за нами зараз приїдуть! Нас заберуть! - не зрозуміло, кого пані Олівія заспокоювала більше Хільду чи себе.
На цих словах у двері щось гулко гупнуло. Потім вдруге й утретє. А потім почувся чоловічий голос "Є хто?!".
На якусь мить стара пані завагалася, тримаючи тремтячу руку на металевій клямці. А потім таки відчинила двері, які ледь її не прибили. Всередину хати миттєво ввірвався буревій разом з мокрими краплями дощу.
- Олівіє! Я вас заберу! - кричав Фред, одягнений у довгий плащ, накритий для краси дощовиком, класичні гумові черевики.
- Ні, Фреде! Нас забере община!
- Твоя община поїхала! НЕ СПЕРЕЧАЙСЯ!
Він вирвав сумки в ошелешеної пані Олівії й попрямував через подвір'я до підношеного мінівена. Його постать затиралася під скісним дощем і вітром, ніби на картинах імпресіоністів.
- ВИХОДЬ! - крикнув він.
- Біжи в машину, Ґільдо. Я закрию будинок.
"Біжи" звучало як насмішка, враховуючи силу повітряних потоків. Хільда вийшла з будинку й там, підхоплена вітром і Фредом під лікоть, сяк-так дісталася авто.
Плюхнувшись на заднє сидіння й ледь зачинивши дверцята, вона не відразу помітила темно-сині очі, що поглядали на неї в дзеркальце заднього виду. Якщо вона не помилялася, то вони належали тому нахабі, який витріщався на них на пляжі.
- Привіт, - медовий голос заповнив салон.
Її ланіти заледь порожевіли й, щоб приховати збентеження, вона відвернулася до заднього вікна. Там пані Олівія відбивалася від допомоги Фреда, підтримати її за лікоть. Від чого пані смішно здувало з вимощеної доріжки.
Авто залишило двір пані Олівії, проїхалося вулицями селища й виїхало, підіймаючись дорогою знизу до верху. Його злегка підкидало в різні боки.
- Пристібніть паски, - наказав Фред. - Чортів вітер.
Починався той шторм, про який писали новини. Хільда мимоволі знову глянула назад у вікно. Знизу виднілися дахи, а на їхньому фоні здорові темні хвилі з білими пінистими комірцями. Вони билися об кам'яні високі стіни й розприскувалися яскравими іскрами.
Пані Олівія всю дорогу їхала мовчки. Вона склала кістляві руки навхрест на грудях, й позирала у вікно, хоча за ним нічого не було видно. Хільда ж іноді зустрічалася очима з незнайомцем у дзеркалі заднього виду. Всі їхали набравши в рот води. Доречна ідіома, чи не так?
Хільда не уявляла, як вони доїхали до місця, адже за зливою не було видно навіть кольору капота.
- Блейку, проведи їх. Покаж шо до чого, - звернувся Фред до хлопця.
- Ходімо.
Блейк вийшов першим і взяв речі. Хільда вийшла другою, пані Олівія за нею. На вулиці йшов холодний скісний дощ, вітер пробивався крізь одяг. Вони взяли речі з багажника й попрямували всередину звичайної школи. Коли вони прямували довгими коридорами з шафками для речей, Хільда зрозуміла, наскільки сумує за старим звичайним життям. Вона вдихала цей гумово-пітний змішаний з хлоркою запах і почувалася на краплю щасливою.
Блейк привів їх у велику спортивну залу, де по центру на матрацах, ковдрах, розкладачках лежали евакуйовані з узбережжя люди. Серце Хільди забилося частіше, аби тут не було общинників. Тільки не зараз. Вони ж точно заведуть якусь довгу хриплу пісню "во спасіння", хтось із молоді обов'язково заграє на гітарі ламаним голосом. Старші обговорюватимуть справи общини, а Хільді доведеться спілкуватися з тими жабоїдками.
- Влаштовуйтеся ось там, а я повернуся за Фредом.
Хлопець з темно-блакитними очима пішов, перед цим непомітно підморгнувши Хільді. Нечуване нахабство.
Пані Олівія разом з дівчиною пішли в те місце, на яке вказав Блейк, але розбирати речі вона не планувала. Поки вони чекали на Фреда, Хільда побачила імпровізовану столову зі столиками, за якими люди пили гарячі напої та наминали булочки. Шлунок скрутило.
Чоловік з хлопцем повернулися за кілька хвилин. Вони принесли решту речей.
- Зараз притарабаню два матраци, - повідомив тихо чоловік.
- Фреде, а де наша община? - пані Олівія дивилася так, як на Хільду, коли та ставила недоречні питання.
- Як бачиш, їх тут нема! - Хільда бачила, як зарухалося сіре волосся на бороді чоловіка, а брови піднялися до початку шапки біні.
- Ми йдемо, Хільдо! - зі злості пані шарпнула Хільду за руку.
- Не гуморИ! Ми ледь сюди дісталися.
- Нічого, якось доберемося.
- Хочеш іти - баба з воза. Хоч дівча лиши. А то завжди за всіх рішаєш!
Пані Олівія відпустила руку Хільди й підскочила до Фреда, ледь не збивши його з ніг:
- Я думала, ти добропорядний. Відвезеш нас до общини!
- А, тобто рятунку життя не досить?!
Стара пані не відступала, впершись вказівним пальцем у вологий плащ чоловіка, під яким здіймалися й опускалися від злості груди, процідила:
- Мені навіть говорити з тобою не можна!
- Я теж не горю бажанням! - Фред обійшов стару й підійшов до ошелешеного хлопця: - Притарабанимо матраци, далі хай шо хочуть те й роблять.
Стиснувши кулаки, пані Олівія дивилася в спину рибалки. Закам'яніла Хільда зиркала на неї та не знала, що казати чи робити.
- Ґільдо! Що роззявила рота, розкладай речі!
Стара карга повернулася у звичний режим.