Пікнік на пляжі

Стабільність - явище нудне й нудке. Її прагнуть, але коли її отримують, то світ ніби завмирає. Вмирає. І перезапустити маховик світу може лише одна річ - хаос. Коли серце збуджено стукотить у грудях, дупа відважно знаходить пригоди, а здорове харчування й сон кажуть «до побачення».

Пані Олівія не на жарт перелякалася: сісти за ґрати за ненавмисне вбивство аж ніяк не входило в її плани. Двічі на тижні вона викликала лікаря. Щогодини змінювала компреси на голові Хільди, годувала її курячим супом з ложечки, коли та прокидалася. І хто б міг подумати, що в черствій карзі може ховатися турботливість?
Хільда прийшла до тями на четвертий день після падіння на порозі дому. До цього вона теж розплющувала очі, говорила, їла, але за високої температури й лихоманки нормальною людиною вона не почувалася. Тому так, аж четвертого дня прийшла до тями.
Перше, що побачила дівчина, це стелю, сховану у світлі настільної лампи й шкарпетку, яку дов'язувала пані Олівія, сидячи на ліжку.
— Ох! — скрикнула вона, відкинувши великі спиці. — Слава одвічному! Ти прокинулася!
І в мить її обличчя з радісного набуло серйозного холоду та відстороненості.
— То нерви, — відказала вона стримано.
«То суцільна дупа» — подумала Хільда.
— Мабуть, пані Олівіє.
— Хочеш їсти? — чи не вперше стара не перебила дівчину зауваженнями.
— Так, дякую пані Олівіє.
Під скельцями зблиснули вицвілі карі очі доглядальниці. Вона кивнула, підвелася й зникла за дверима.
За пів години вони вдвох сиділи за столом і вечеряли. Цього разу їжа здавалася Хільді неймовірно смачною, ніби її готували у найкращому ресторані Північної землі. Запечена скумбрія з картоплею по-селянськи й солоні огірки.
— Пані Олівіє, який сьогодні день?
— Середа.
— У-у-у, — Хільда глибоко й розчаровано видихнула.
— Я поговорила з верховною, — чувся легкий ляскіт того, як пані відриває хребет рибині. — Наглядачі допоможуть наздогнати.
Це що, знову турбота? До цього можна й звикнути.
Вперше від приїзду Хіллі відчула щось схоже на полегшення. Чи це лишень так здавалося.
— Дякую, пані Олівіє.
— Я не дозволяла тобі говорити!
Хільда непомітно усміхнулася. Пані стримано кивнула.
— На вихідних обіцяють гарну погоду. Підемо до пляжу на пікнік. Тобі потрібне свіже повітря.
Коли вечерю було завершено, пані сиділа в кріслі перед каміном і далі в'язала шкарпетку, а Хільда пішла до своєї кімнати — бодай трохи повторити, що вона встигла пройти. Вона вже сильно відстала й не дивлячись на слова пані про допомогу верховної, мало в це вірила. Це містечко, колегіум вороже налаштовані до неї. Принаймні так їй здавалося. Та вона не з тих, хто ридає в подушку, вона з тих, хто змушує ридати в подушку кривдників.

Два дні Хільда ще пробула вдома, пропустивши школу. Як не дивно, суботнього дня Хлоя сама навідала Хільду й принесла їй конспекти. Та надовго не затрималася, бо пані Олівія наголосила, що вони спішать на пляж.
Цього ранку сонце освітило променями високі зелені пагорби, сірі дахи селища, мокру бруківку. Океан сьогодні не лютував, як зазвичай хвилі гралися у квача, хто швидше до берега. Ідилія.
Та було в цій картині щось дивне. Напевно, пані Олівія, яка обрала для прогулянки довгу чорну сукню, капелюх з мереживною вуаллю та догу чорну парасолю.
— Не люблю сонце, — буркнула вона, складаючи в плетений кошик яблука, темні плитки шоколаду, бутерброди зі шпротами та термос із моховим чаєм.
У Хільди не було особливо багато варіантів: довга синя спідниця зі складками, коричневі черевики, розтягнутий светр і тепле пальто. На голові в'язана шапка від попередниці Аріадни. В цих доглядачок якась суцільна любов до в'язання.
Вони вийшли з дому, коли сонце було в зеніті. Пані Олівія ніяк не могла закрити хату старим ключем.
— Добридень, Олів! — проспівав басистий голос.
Хільда ніби фізично відчула, як тіло пані стислося, скорчилося; як ключ, яким вона намагалася закрити двері, провернувся й пані Олівія на мить задумалася: побігти в хату, чи обернутися.
— Добридень, Фред! — крикнула вона у відповідь, озирнувшись.
— Маєш гарний вигляд!
У цей момент Хільда ще раз оглянула пані Олівію, а потім роззирнулася навколо, чи, бува, чоловік не переплутав. Фред — огрядний дядько з сірою бородою і шапкою біні, схоже, рибалка з типовим набором: водонепроникні комбінезон, плащ і гумові чоботи. А! І в руці тримав спінінги.
— Дякую!
Пані Олівію ніби здуло вітром, вона хапнула за руку Хільду й побігла до доріжки, що вела на берег. Вона дійсно тікала.
На пляжі пісок ще був вологий. Правду кажучи, таким він був 365 днів на рік через близькість до океану та дощі. Тому, як ті дві гадючки, що вилазять погрітися на сонечку, відпочивальниці розмістилися на чорних гладких каменях. Пані Олівія постелила картату підстилку, а Хіллі дістала з кошика їжу й розлила чай по чашках. Чай уже не здавався дівчині таким гидким, вона навіть знаходила його пряним і незвичним.
Окрім них на пляж повилазили майже всі місцеві, вони також розташувалися на каменях віддалік. Діти грали в футбол у яскравих спортивних костюмах, дорослі пили вино, а деякі підлітки примудрялися навіть купатися в крижаній воді. Океан загалом був спокійним і на горизонті виднілося кілька шхун. Ідеальний день для риболовлі. Общинників на пляжі не було. Певно, вони всі готувалися до завтрашнього зібрання.
Хільда наминала бутерброд зі шпротами й іноді позирала на стару каргу, яку вже хотіла називати просто «пані Олівія». Ця жінка в чорному, яка сиділа зараз під чорною парасолею, хоча дощу не передбачалося, і в окулярах із затемненими скельцями здавалася їй незвичайною. Вона не схожа була на звичайну общинницю чи навіть доглядальницю.
— Пані Олівіє, а можна питання?
Та мугикнула, даючи згоду. Хільда розуміла, що наступним запитанням вона може зруйнувати ту крихку нитку взаємочогось, чого вона ще не розуміла, але язик їй нестерпно свербів.
— Фред — ваш знайомий?
Уважне око Хільди помітило, що пані злегка сіпнулась.
— Брудне дівчисько! Як ти смієш ставити такі питання?!
І знову повернулися до того, звідки починали.
— Вибачте, пані Олівіє.
— Мозок для того, щоб ним думати! — продовжувала стара.
«Вибачте-пробачте» — не відомо скільки б разів лунало від Хільди, якби м'яч не підкотився до їхніх ніг.
Блакитноокий хлопчик підбіг до них і хотів було забрати м'яча, та побачивши, пані заволав на все горло: «коцюба!», «коцюба!». Інші діти підбігти й теж затикали пальцями, повторюючи за попередником.
Пані лиш нагнула нижче парасолю, ховаючи за нею й вуаллю капелюшка обличчя. Хільді увірвався терпець, вона встала з теплого каміння й погналася за дітлахами. Ті кинулися врозтіч.
— Маленькі виродки! — шепотіла вона, захекуючись. Жодного хлопчика не наздогнала, зате добряче їх налякала.
Невдоволення, змішане з барвою огиди? сорому? злості? на обличчі старої пані виднілося за кілометр.
— Де твої манери?! — вона відсьорбнула чаю й ще дужче скривилася.
— Вибачте, пані Олівія, — пробелькотіла дівчина.
— Я не дозволяла тобі говорити!
На цьому й усе. Остання фраза пані, яка поставила крапку в їхньому спілкуванні. Хільда вирішила просто тішитися першому сонцю в цій місцині, всотувати сонячну енергію та пити чай, не ставлячи дратівливих запитань. Думки погналися далеко за горизонт туди, де лежала інша земля: світла, зелена, бездощова. Вона пригадала давню подругу, яка навчила її всього, з якою не потрібно було вдавати добропорядницю. Як вони фарбували нігті в її кімнаті, поки батьки були на роботі, а пані Аріадна в общині, як Ненсі позичала їй речі для побачень з Філом, як Хільда вперше ковтнула хмільного пива й у голові закружляли золоті хмілики. А Філ? Чи хоч трохи сумує? Чи може вже має іншу дівчину? — на цій думці Хільда стисла кулак до білих кістяшок.
— Це непогане місце. Але тут трапляються сильні шторми, — перервала дівочі думки-хмарки пані Олівія. Хільда поглянула на стару пані, та вдивлялася вдалечінь.
— І я не лише про океан.
Додати було нічого. Хільда відвела погляд до темних хвиль, серед яких раптом визирнуло кілька юнаків. Хтось би назвав їх моржами, але дівчина подумала «придурки», впізнаючи в них тих самих «байкерів». Юнаки дитинилися в холодній воді, плюскалися, лапали хвилі тілами в гідрокостюмах, підставляли пики ледь теплим промінням.
Потім мініатюрні Аполлони вийшли з води й попадали на вологий пісок долілиць. Лежали, важко дихали, ніби залишені приливом здорові рибини. Одна з цих рибин перевернулася на спину й поглянула млосним поглядом на Хільду. Так зухвало, виклично: не позираючи в надії, залишитися непоміченим, а бажаючи бути поміченим. Бути спійманим у момент злочину. Хільда одягнула маску байдужості, виклично втупившись у сіро-сині очі. Незнайомець ще якусь хвилину дивився, а потім усміхнувся й відвернувся до розімлілих товаришів.
«Отож-бо» — тріумфувала Хільда у власній голові.
Та тріумф тривав недовго, парубок знову поглянув на неї. Його погляд ковзав дівочим чорним волоссям, досліджував відкриту шкіру, зазирав в очі. Його погляд пом'якшився з нахабного до зацікавленого. Хільда сама вже почувалася екзотичною рибиною, яку виплюнула вода, і тепер туристи-роззяви оглядають викидня зусібіч. Цього разу вона відвела погляд першою.
Юнаки ще якийсь час полежали на вологому піску, підставляючи спини сумнівному теплу, й подалися підтюпцем у протилежний бік пляжу. Хільда з пані Олів нарешті залишилися самі посеред пронизливих вітрів і чорного каміння, спокійно жували бутерброди з рибою, запиваючи чаєм. Вони спостерігали, як мартини смішно перебирали лапами по вологому піску, білі крила миттєво здіймалися в повітря при наближенні великої води. Крики хлопчаків, які по віддалік грали у футбол, відлунювали пляжем, б'ючись об кам'яні скелі й відлітаючи від них бумерангом.