Коловерть

Коли світ обертається навколо з шаленою швидкістю, то навряд чи можна сповна насолодитися кожним моментом. Особливо, якщо світ ще той хворий покидьок, який ні на хвилину не дає перепочити.

Цього разу нашу героїню закружляло добре.

Горло в Хіллі ще було червоним і температура ледь спала, та стара карга змушувала піти до колегіуму.
- Нічого валятися!
- Так, пані Олівіє, - гугнявила Хільда, витираючи почервонілий ніс серветкою.
- Я тобі не дозволяла говорити!
- Так, пані Олівіє, - механічно повторила дівчина. В її голові на повну гучність тріскотіли цикади, а в скронях поселився різкий біль. Можливо місцевий клімат їй не підходив, а можливо вона мала алергію на теперішнє життя, хтозна.
Хільда ледь підвелася з ліжка. Як-небудь натягнула теплі колготки, шкарпетки, сукню кольору плісняви. Взула теплі гумові чоботи, бо на вулиці знову лив дощ.
Їсти не хотілося, але пані Олівія змусила запхати в себе два налисники з сиром. При вході дівчина накинула на пальто довгий дощовик і вийшла назовні.
Парадокс полягав у тому, що прохолодне океанічне повітря лікувало краще ніж тепле домашнє. Ніс відразу вільно задихав, а шмарклі потекли рідкими цівками до губ. Хіллі смачно висякалася в серветку.
Помірний вітер ганяв у звичному темпі хвилі, білі язики яких облизували кам'янисті береги. Цього разу, прямуючи до колегіуму, Хіллі помітила темний пірс і кілька пришвартованих яхт. Вона вглядалася в безкрайній горизонт, допоки ніс знову не заклало.
— Привіт! Як самопочуття? — запитала Хлоя стурбовано, чи вдала, що стурбовано.
Ця дівка знову перестріла Хіллі перед школою. Шпигує?
— Привіт, Хлоє. Дякую, краще.
— Тобі не слід більше... — було помітно, як у світлій голівці наглядачки відбувалися мисленнєві процеси, — гуляти під дощем.
Міс очевидність 2025.
— Звісно! Верховна пані Раєн пояснила мені все глупство мого вчинку.
— От і добре. Ти в клас?
Ні, на космічну станцію.
— Так, прямую на заняття з біології. Потрібно наздогнати.
— О, Ґільдо, ти обов'язково наздоженеш! Гарного дня.
— Дякую, Хлоє, і тобі!
Хільда усміхалася світлявці допоки та не щезла за однією з дверей. Усмішка миттю стерлася, в носі засвербіло.

На лекції з біології наставниця розповідала про баланс у природі: коли одне відходить у вічність, інше народжується. Хіллі хотіла її слухати, але головний біль, пташки за вікном, звуки клацання ручок відволікали. Не давали нормально зосередитися на темі. Вона деякий час вдивлялася в зошит, а потім перевернула його на останній листок. Олівець сам вивів тонкі лінії грифельного причалу, яхти, хвилі... Виходило непогано, зважаючи на те, що останній раз Хільда малювала ще перед тією клятою вечіркою на пляжі.
Після лекції дівчина помітила на собі слизькі жаб'ячі погляди сестер.
— Ґільдо, підійди, — наказала наставниця. Це була висока жінка з видовженим обличчям і високим «кінським хвостом».
Якого біса?
— Так, пані Макбет.
— Ти малювала на уроці?
Хільда озирнулася й уважно подивилася на сестер. «Ах, ви ж бісові су...»
— Дивись на мене, коли я з тобою розмовляю!
— Так, пані Макбет, — відпиратися було марно. — Я не могла зосередитися, а малювання допомагає.
— Ти покарана. Після уроків допоможеш мені з архівом.
Звісно, жаб'ячі очка сестер заблищали, личка розплилися в стриманих посмішках.
— І ще одне. Перепишеш зошит, ось новий, — вона сунула Хільді ідентичну сіру обкладинку, під якою купчилися 100 сторінок у клітинку.
— Але я можу вирвати?
— Яку літеру в слові «переписати» ти не зрозуміла? — її спокійний їдкий тон дратував. Пані Макбет, хоч і була молода, та вже мала душу сторічної паскудної бабки.
Прикрість за прикрістю. Серветки закінчувалися й Хільда таскала з собою рулон туалетного паперу. Наставник з історії, як на зло, запитав те, що вона пропустила. Хоч на обід Хільда встигла однією з перших, тож примудрилася нормально сісти за столик. Вона зі смішком спостерігала, як деякі дівчата тулилися по четверо на одній лавочці, аби тільки не підсідати до неї.
Протиправно тримати общинниць до вечора! Хільда вже засинала над товстими лекційними теками, але пані Макбет вимагала перебирати їх ще і ще. Нарешті коли тортури завершилися й Хіллі зі спокійною душею вийшла на свіже повітря, то дістала легке запаморочення. На вулиці вже сутеніло. Небо зловіще вкрилося їдким помаранчем на горизонті, змішаним з темними хмарами.

Дівчина простувала самотніми вуличками. Здавалося, селище вимерло: ні людини, ні тварини. З вікон домів м'яке світло відливало на вологу бруківку. Цікаво, чи вона хоч коли буває сухою? Ліхтарі запалювалися один за одним, освітлюючи шлях.
Хільда прослизнула за ріг, віддаляючись від шуму океану та його хвилювання. Вона хотіла скоротити, але, здається, це було не найкращою ідеєю. Вуличка звузилася до маленького провулка між акуратними парканами й стінами, в'юнилася в іншу. На перехресті Хільда роззирнулася й незнайомі їй будиночки мовчали, не підказуючи, куди рухатися далі. Дівчина блукала в цьому селищі, як у лабіринті. Її лихоманило, в тілі відчувався непритаманний йому жар. Ніс повністю забився, й Хільда хапала ротом холодне вологе повітря. Раптово серце застукотіло швидше, злегка накочувала паніка.
В одному з дворів забрехав пес. Він підбіг до паркану й кинувся на нього великими сірими лапами, його морда протискалася поміж дощечок у несамовитому шаленстві. Хільда обожнювала собак, але цього разу вона підскочила зі страху. Обережно прокралася попід паркан й побігла в напрямку шуму хвиль та ячання мартинів.
Добігла, вихекуючи легені. Шапка майже злетіла з її розхристаної коси.
— О, дивись, послушниця! — віддалено Хільда почула чоловічий голос.
— Люба, чому сама? — прохарчав інший.
— І вночі? — додав низький писклявий.
— Заблукала?!
Їхні голоси зливалися в глуху какофонію. Хільда віддихалася наскільки це можливо із закладеним носом і озирнулася.
У кожному місті, селищі, містечку є така банда, група чи компанія відбитих хлопців, які вважають себе богами на Олімпі. Зазвичай, вони ще вчаться в коледжі чи старшій школі й думають, що весь світ у їхніх ніг. Та правда в тому, що варто закінчити їм школу/коледж і життя понесе їх річкою лайна, в якій вигребуть одиниці.
Кілька дешевих байків, татові шкірянки, ланцюги, косухи — нічого екстраординарного. Хільда дивилася на них виклично, готуючись дати в писок будь-кому, хто наблизиться. Що, ніхто? Вона обернулася й за спиною ще чула дурні викрики, одне «Та не чіпайте її!» і регіт.