Миша поміж жаб

Що буде, якщо одну мишу помістити в банку до десятка жаб? Швидше за все, вона не виживе. Причина проста: миша харчується інакше, вона не живе у воді, а лише плаває на її поверхні, вона більш соціальна — їй потрібна інша миша. 
Та, якщо ця миша є міцним горішком, то бідним жабам не позаздриш. Вони приречені. 

Варто зазначити, що Хіллі ненавиділа зелений колір. Не весь, звісно. Їй подобався колір весняного листя, яке сонце просвічувало майже рентгенівським випромінюванням; житніх полів з новоутвореним колоссям. Їй подобалися очі Філа з домішкою бурштину — щось було в тому хлопці. Інакшість. Відмінність від вихованців общини, від звичайних хлопців з коледжу. 
А цей суворий темно-зелений — дівчина терпіти не могла. Тільки сукня в підлогу, шия, плечі, руки закриті. Не дай хтось з доглядальниць, вихованців чи сама верховна побачить шматок голої шкіри. Волосся в тугу косу, не коси. Добре, хоч дзеркал у цій халупі не було — не доведеться бачити жахливу нову форму. Попередні сірі штани зі светром здавалися не такими вже поганими. 
Сніданок був нашвидкуруч, в'язкі млинці з сиром і чай, здається, з моху. Принаймні на смак. Хіллі взяла ранець з єдиним зошитом і ручкою, накинула теплий плащ й вийшла в холодний туманний ранок. Від видиху повітря кучерявилося білим димом, з кожним вдихом у ніздрі залітав океанічний запах, солений з присмаком водоростів. 
Хіллі прямувала до колегіуму общини. Саме селище височіло на пагорбі, тому шлях пролягав через вузьку вулицю, з одного боку обнесеною кам'яним парканчиком, за яким шуміли величні хвилі. Брижджі ляпали на бруківку, утворюючи де-не-де калюжі. Мартини так низько літали над головою дівчини, що раз чи два їй довелося відмахуватися. 
Колегіум. Сіро-біла видовжена будівля з маленькими вікнами. На фоні інших домівок, здавалося, ніби її вписали в сюжет набагато  пізніше. Та ще й вписав якийсь невдаха-письменник мазками, без зайвих художніх засобів і стилістичних прийомів. 
Разом з Хіллі до колегіуму сповзались зеленки зі всього селища. Дівчина зупинилася навпроти центрального входу й перевела дихання. «Ти виберешся, просто вдай, ніби ти послушниця» — промовила до себе тихо. 
— Ти, певно, новенька? — підійшла до неї низькоросла світловолоса дівчина. Погляд Хіллі відразу впав на зелений герб зі срібним едельвейсом — символом наглядачки. 
— Так, новенька, пані, — Хіллі навмисно опустила очі додолу. Гра починається. 
— О, Ґільдо, (знову цей жахливий акцент) не варт. Ми ж сестри, глянь на мене.
Дівчина підняла очі на «сестру», та сонячно всміхалася. — Ходім, ти ж не хочеш спізнитися першого ж дня. 
— Ні, звісно. Дякую. 
— Зви мене Хлоя. 
— Дякую, Хлоє. А в думках додала «хвойда».
Всередині колегіум мав фоє, за яким довжелезний коридор з сірими дверима. Ремонт сучасний, вікна пластикові, але все в рамках общини «ні вазонів, ні картин, ні життя». 
Кабінет під номером III арабськими вже був заповнений дівочою зеленою пліснявою, вона сиділа за окремими партами й готувалася до заняття. 
— Хлоє, чутово, ти зустхіла нашу Хільту, — мовив рудоволосий чоловік з бородою, за виглядом наставник. Через гаркавість він не вимовляв акцентно «Ґ», цим симпатизував Хіллі. — Пхохоть сюти, бутемо знайомитися. 
Наставник вказав на місце попереду класу. 
— Клас вітайте нову сестру. Її звати Хільта. 
— Аве Ґільта! — заволав клас, показавши знаковий жест общини: правиця піднята вгору, а ліва рука, нахилена під прямим кутом, тримає її. 
«Вже ненавиджу всіх вас» — подумала Хіллі, але лишень усміхнулася й після жесту вітання сіла. 
О 12:00 нарешті була перерва на обід. Столовка знаходилася в будинку общини — велике приміщення з ось-так-несподіванка панорамними вікнами та видом на зелену літню терасу зі столиками, за нею простягався океан. Так само без зайвого шику, побілені прості стіни, кафетерій з овочами та крупами, фруктами й чаєм. Каву община не пила, залишаючи більше кавових зерен розпещеній аристократії. Ніби останні про них колись думали. 
В обідню перерву ніде яблуку впасти, вільних місць майже не було. Взявши на таці рис з капустою, вона здалеку побачила вільне місце за столиком дівчат. Попрямувала туди. 
— Вітаю, сестри, можна доєднатися?
Дівчата-зеленки обернули до неї — помилитися неможливо — презирливі погляди.  
— Біля нас зайнято, - одна з них кинула рюкзак на вільне місце. 
Хільда з тацею підійшла до іншого столика. 
— Ні, зайнято. 
Коли вона шукала вільне місце, то мимоволі почула розмову двох однокласниць: «Це точно вона! Та дівка!». І Хільда все зрозуміла: слава про неї долетіла до цих країв швидше, ніж її туфля ступила на мокрий асфальт селища. Що ж. Всередині розгоралося вогнище, дмухало й тріскотіло, літали іскри. Вона відкрила двері  на зелену терасу й пішла до столиків назовні. Це було ризиковано. За це вона могла отримати кару. Але чи це місце саме по собі не є карою? 
Весь колегіум спостерігав вельми цікаву картину: дивачка сиділа на вулиці під дощем зі шквальним вітром, наминаючи їжу з калюжі, що утворилася в тарілці. 
— Відійшли! — почувся суворий писклявий голос верховної. Учні відлипли від панорамних вікон, ніби від великого екрана ноутбука й уткнулися у свої наїдки. 
— За мною! — наказала вона старшому наглядачу, який уже розправляв парасолю. 
Жінка, схожа на пані Олівію, але в зеленій сукні, як і її вихованці, і з великими круглими окулярами підійшла до Хільди. 
— Що ти тут робиш?! — відчиканила вона без нормативних привітань общини. 
Хіллі, побачивши, як вона наближалася, заздалегідь встала й чекала, поки та підійде. Те, як дорогою пані застрягала в болотяці, виглядало трохи смішно. 
— Вітаю, пані Ріено (імена наставників і верховної знали всі). Всередині не було місця. 
— Твій обід закінчено. За мною. 
Жінка обернулася на каблуках і попрямувала до столової під чорною парасолею. 
Кабінет верховної, як і очікувалося, не блищав яскравими барвами чи декорованими елементами. Був таким само похмурим, як і все навколо. Єдине, що тут відрізнялося — це чорно-біла фотографія кудлатого собаки. 
— Дозволили. Я все-таки верховна, — усміхнулася пані.
Хільда усміхнулася у відповідь. З її чорного прямого волосся скрапувало на підлогу, а стілець під нею ймовірно вже був мокрим від одягу. 
— Я знаю твою ситуацію, — почала вона. 
«Ще б не знала! У кожного верховного знаходилися товщезні теки про нас, де вказується все до найменшої деталі, навіть про родимку на дупі» — подумала дівчина, але понурила голову в знак покори. 
— І вихованці, звісно, теж. Їх можна зрозуміти, ти порушила багато правил. Вони засуджують. Але, що наставляє правило 68, пункт перший? 
— Прощати навіть коли сестра чи брат зійшли зі шляху й...
— Подати їм руки допомоги своєї, — продовжила за неї верховна. 
Дівчина підняла голову й поглянула на неї осяйним, майже зі сльозами, очима. Все ж грала вона блискуче.
— Все буде добре. Дай їм час, — промовила верховна. — Можеш йти. 
— А як же покарання?
— Сухого одягу не буде, — вона сказала це, вже розглядаючи якісь папери на столі й підписуючи їх чорною ручкою. 
Так, мокрого одягу Хільді вистачило на весь день. Кращого покарання і не придумаєш. Нові сестри та браття або кидали в її бік презирливі погляди, або вдавали, що її не існує. Вона ще один привид у цих бездонних коридорах. 
Вдома Хільда очікувала кари чи нових в'їдливих зауважень від пані Олів, але та робила звичайні уїдливі зауваження. Ймовірно, верховна не донесла їй про інцидент, що було дивним з огляду на нормативи. 
Під вечір у дівчини піднялася температура, її лихоманило. Вона захворіла, пропустивши наступні три навчальні дні.
Не так уже й погано.