Стара карга

Чемним дівчатам не слід тікати з дому посеред ночі — це погано закінчується. Їм слід краще обдумувати свої втечі, бо якщо тебе спіймали — це матиме наслідки, з якими доведеться жити довго. Іноді чи не все життя.

Холодна мокра погода. Асфальт сірий, будинки набундючені старі, небо в напівтонах сіре, ніби розбавлена вода. Помірно ллє дощ, схожий на китайську тортуру водою: не сильний і не заслабкий. 
Чорний кеб зупиняється в кінці вулиці, де існує лише один низький похмурий будинок. На порозі стоїть жінка з коричневою парасолею. З-під її круглих окулярів виблискують маленькі суворі очі, ніс мініатюрний, губи розправлені в нитку — ні натяку на усмішку. На жінці довга коричнева спідниця і чорні злегка подерті туфлі, зверху плащ, теж коричневий. Вона терпляче чекає своїх незваних гостей.
— Олів, — вітається доглядачка кивком. 
— Аріадно, — так само стримано вітається жінка. — Прошу. 
І ми заходимо до похмурого мінімалістичного приміщення: ні картин, ні телевізора з телефонами, ні статуеток, навіть немає ламп — лише товсті плачущі свічки. У вітальні диван з кріслом коричневого кольору, хто б сумнівався, і камін, у якому тріскотять двоє головешок. 
— Другий поверх, праворуч перші двері, — говорить Олів, не дивлячись на нову мешканку. 
Хіллі киває, бере валізу й поки підіймається скрипучими сходами наново чує всю історію тижневої давності, яку оповідає доглядальниця новій доглядальниці. «І як тільки можна було втрапити в це лайно?» — думала Хільда. 
Кімната праворуч, як і очікувалася, не походила на дівчачу кімнату, це радше була кімната для спочинку — вічного спочинку. Сірі стіни, одне ліжко, столик зі стільцем для навчання, товста свічка, шафа для одягу. На вікні висять жахливі штори в дрібну квітку — єдине радісне в цій гнітючій атмосфері. 
Хільда кинула речі на підлогу. Зняла нарешті шкарпетки, ноги натерла до мозолів, перевзулася в домашні капці. Вона ще раз окинула оком кімнату, зціпила долоні на шиї, звівши кісточки ліктів разом, важко дихала. «Лайно! Лайно! Лайно!» У будинку минулої доглядальниці було не так уже й погано: її кімната принаймні не нагадувала склеп. Рожеві шпалери, кілька книжок класики, звісно, допущеної до прочитання, широке м'яке ліжко - «цікаво, яка курва тепер на ньому спатиме?» - і шафа з одягом. А найголовніше, що там їй дозволяли відвідувати звичайні предмети у звичайному коледжі. Єдина умова: «Не піддаватися утіхам мирським». Простіше кажучи: «Не водитися ні з ким, окрім общини. Не гуляти поза общиною. Не займатися сексом ні з ким до обряду, який нормальні люди кличуть «весіллям». 
«Ну хоч трохи розважилася наостанок» — солодко-гірко всміхалася самій собі Хіллі. 
Внизу грюкнули двері — певно, тупа дебела Аріадна пішла по-англійськи. 
— Ґільдо! — з жахливим північним акцентом гукала нова доглядальниця. 
Хіллі мовчки спустилася вниз і стала навпроти, схиливши голову додолу, як і належить. 
— Як ти зрозуміла, я нова доглядальниця — Олівія. Прошу звертатися «пані Олівія» і ніяк інакше. Твоя поведінка була неприпустимою, тому ти тут. Завтра ти підеш до колегіуму нашої общини — першого колегіуму на священній Північній землі. 
— Дякую, пані Олівіє.
— Цить! Хіба я дозволила говорити? 
Хіллі заклала руки за спину, аби вельмишановна пані не бачила середнього пальця, який виструнчився у відповідь. 
— Я навчу тебе манерам, брудне дівчисько! — вела пані. — Мий руки, зараз вечерятимемо. 
«Столітня карга» — подумала дівчина, але ніщо в ній не видало думок. Якби посадити її за стіл з досвідченими гравцями в покер, ніхто б по виразах обличчя не зрозумів, які карти їй випали. Надто вже добре вона одягала маски. 

Перед нею лежала широка біла тарілка з вареними овочами, гречкою та рибою. Вона дзьобала виделкою в такт краплям дощу по підвіконню. 
— Не грайся, а їж! Інакше залишу без їжі. 
Хіллі промовчала, наколола броколі й закинула до рота. 
— Відповідай, коли я з тобою говорю! — забризкала слиною пані. 
Дівчина ледь не закотила очі, та вчасно зупинилася. 
— Так, пані Олівіє. Вибачте. 
— Добре. Вчишся. 
Карга відрізала голову рибині, здається мойві, й поклала до рота. Кімнатою линув нудотний звук ляскання й хрускіт хрящиків рибини — настраждалася, бідося, й після того, як плавник відкинула.
Хільда помила посуд після вечері й піднялася до себе. Від рибного запаху — нудило, від чаду свічок — нудило, від цього місця — нудило. Вона розсунула штори на вікні. За ними відкривався вид на вулицю з будинками, теплицю карги Олівії (поза очі Хіллі називала її тільки так), зелені простори та океан — неозорий, бентежний. Хільда спробувала відкрити вікно, але воно не піддавалося. Здогадка прийшла в ту ж мить: їй не довіряють. Тоді вона приклала вухо до скла: чулося завивання вітру, глухе ревіння хвиль, а ще ячання якоїсь птахи, можливо, мартина. 
Хільда лягла на тверде ліжко й вперше за тривалий час не змогла стулити очей. 
«Лайно!» — промовила вголос.