Розділ 3

Наступного ранку я прокинулася з чітким планом: не думати про Маркіяна Черненка.

Звучало просто. Навіть занадто просто.

Я збиралася поснідати, зібратися на роботу, перевірити пошту й нарешті закінчити проєкт, який відкладала ще з минулого тижня. У моєму списку справ не було місця для колишніх хлопців, дивних повідомлень і загадкових натяків на якусь правду.

Особливо на правду, яку я не просила мені розповідати.

Я потягнулася до телефону й вимкнула будильник. На екрані висвітилося кілька повідомлень від Влади.

Влада: Доброго ранку!

Влада: Ти вже прокинулася?

Влада: Якщо ні, то прокидайся. Я маю для тебе новини.

Я примружилася.

Я: Ти можеш хоча б раз написати щось нормальне?

Влада: Можу. Але тоді тобі буде нудно.

Я: Що сталося?

Влада: Нічого страшного. Просто сьогодні ввечері ми йдемо кудись відпочити.

Я відклала телефон і підвелася з ліжка.

З Владіною фразою «ми йдемо кудись» зазвичай було пов’язано щось, про що я дізнавалася в останню чергу.

Я пішла на кухню, увімкнула кавоварку й відчинила вікно. На вулиці було прохолодно. Місто вже прокидалося: машини рухалися одна за одною, люди поспішали у своїх справах, а хтось унизу вигулював собаку.

Звичайний ранок.

Я саме наливала каву, коли почула, як відчинилися двері навпроти.

Не треба було навіть дивитися, щоб зрозуміти, хто там.

Я завмерла з чашкою в руці.

Почулися кроки на сходовому майданчику, потім короткий звук ключів. Двері зачинилися.

І знову тиша.

Я повільно видихнула.

— Чудово, — пробурмотіла я. — Просто чудово.

Здавалося, я вже почала пристосовуватися до думки, що Маркіян живе навпроти. Але щоразу, коли чула його голос або кроки, усередині все одно щось неприємно стискалося.

Мені не подобалося це відчуття.

Я не хотіла бути тією дівчиною, яка досі реагує на колишнього через три роки після розриву.

Тому допила каву, взяла сумку й вийшла з квартири.

На сходовому майданчику було порожньо.

І це мене навіть трохи потішило.

Робочий день почався з дзвінка від замовниці.

— Дарино, доброго дня! Ви вже дивилися наші правки?

Я відкрила ноутбук і перейшла до потрібного файлу.

— Так, доброго дня. Я якраз хотіла вам написати. Переглянула всі коментарі, але маю кілька уточнень щодо кухні.

— Слухаю.

Я почала пояснювати, які зміни можна внести, щоб приміщення мало кращий вигляд і водночас залишалося зручним. Робота нарешті відволікла мене від особистих проблем.

Я любила свою професію. Мені подобалося бачити, як звичайна кімната поступово перетворюється на простір із характером. Подобалося підбирати кольори, фактури, продумувати освітлення й помічати дрібниці, які інші могли не побачити.

Мабуть, саме тому після розриву я так сильно занурилася в роботу.

Коли в тебе є конкретне завдання, значно легше не думати про те, що відбувається всередині.

Близько одинадцятої мені зателефонував Ігор.

Я здивувалася, побачивши його ім’я на екрані.

— Привіт, — відповіла я.

— Привіт. Ти чого так довго не дзвониш?

— І тобі доброго ранку.

— Я серйозно.

— У мене багато роботи.

— Це я вже зрозумів. Як квартира?

— Добре. Майже все розклала.

— Сусіди нормальні?

Я на мить замовкла.

— Начебто.

— Щось не так?

— Ні, все нормально.

Ігор був старшим за мене на сім років. Він завжди помічав, коли я щось приховувала, і мав неприємну звичку ставити запитання доти, доки не отримував відповідь.

— Дарино.

— Що?

— Ти зараз так сказала, ніби я маю тобі не повірити.

Я відкинулася на спинку крісла.

— Просто один сусід трохи… несподіваний.

— У якому сенсі?

— Він мій колишній.

На іншому кінці запала тиша.

— Який саме?

— Ігорю, не починай.

— Це той?

Я заплющила очі.

Звичайно, він пам’ятав.

Ігор не надто любив Маркіяна ще тоді, коли ми зустрічалися. Не тому, що той погано до мене ставився. Навпаки, спочатку вони досить добре ладнали. Але після нашого розриву брат бачив, у якому стані я була, і цього йому вистачило.

— Так, той самий, — відповіла я.

— Він що, тебе знайшов?

— Ні. Просто живе навпроти.

— Дивний збіг.

— Дуже.

— Ти з ним спілкуєшся?

— Ні.

— І не треба.

Я трохи всміхнулася.

— Дякую за пораду.

— Я не жартую. Якщо він знову зробить тобі боляче…

— Ігорю, я вже не маленька.

— Для мене ти завжди будеш малою сестрою.

— Це я знаю.

Він трохи помовчав.

— Якщо щось буде, телефонуй. Добре?

— Добре.

Ми попрощалися, і я повернулася до роботи.

Але тепер у голові крутилася ще одна думка: якщо навіть Ігор досі пам’ятає, що сталося, то чому я повинна робити вигляд, ніби нічого не було?

Близько шостої вечора я нарешті закрила ноутбук.

Влада вже двічі нагадувала про наші плани, тому я вирішила не випробовувати її терпіння.

Переодягнулася в темні джинси, світлий топ і жакет. Зробила легкий макіяж, зібрала волосся в недбалий пучок і взяла невелику сумку.

Коли вийшла з квартири, почула, як навпроти повертають ключ у замку.

Я навіть не встигла дійти до ліфта.

Двері відчинилися.

— Дарино?

Я повільно обернулася.

Маркіян.

Він був одягнений у темні штани й сорочку з розстебнутим верхнім ґудзиком. У руці тримав телефон. Судячи з усього, теж збирався кудись виходити.

— Що? — запитала я.

— Ти кудись поспішаєш?

— А це тепер теж тебе цікавить?

— Просто запитав.

— Тоді просто отримав відповідь.

Я натиснула кнопку ліфта.

Маркіян зачинив двері своєї квартири й підійшов ближче.

— Ти завжди така різка?

— Ні. Лише коли мене не розуміють із першого разу.

— Я зрозумів.

— Тоді чудово.

Двері ліфта відчинилися.

Я зайшла всередину, але Маркіян залишився на місці.

На мить мені здалося, що він усе-таки вирішив не їхати зі мною.