Знову ти

Розділ 2

Я прокинулася раніше, ніж планувала.

Не через будильник, не через шум за вікном і навіть не через те, що сонце вперто пробивалося крізь штори. Причина була значно простішою — я майже всю ніч думала про людину, яку три роки намагалася викреслити зі свого життя.

Маркіян Черненко.

Його ім’я досі викликало в мені дивне відчуття. Ніби хтось торкався старої рани, яка давно мала загоїтися, але чомусь продовжувала боліти.

Я перевернулася на інший бік і накрилася ковдрою з головою.

— Тільки не сьогодні, — пробурмотіла собі під ніс.

Мені хотілося спокійного ранку. Кави, душу, музики й думок про роботу. А не спогадів про чоловіка, який колись був для мене цілим світом, а потім одним реченням перетворився на чужого.

Я більше не хотіла згадувати той вечір.

Не хотіла згадувати, як чекала від нього пояснень. Як намагалася зрозуміти, що зробила не так. Як перечитувала наші повідомлення, шукаючи хоча б одну підказку.

Але нічого не знаходила.

Він просто сказав, що більше мене не кохає.

І пішов.

Я відклала телефон, підвелася з ліжка й попрямувала до ванної. Після душу одягнула світлі джинси, білу футболку та кардиган. Волосся залишила розпущеним, лише трохи підкрутила кінчики.

На кухні поставила кавоварку й дістала з шафки чашку.

Здавалося б, звичайний ранок у новій квартирі.

От тільки за стіною, навпроти моїх дверей, жив чоловік, якого я найменше хотіла бачити.

Телефон завібрував.

Влада: Ти жива?

Я усміхнулася.

Я: Поки що так.

Влада: Як ніч?

Я подивилася на повідомлення кілька секунд.

Я: Нормально.

Відповідь прийшла майже миттєво.

Влада: Дарин, я тебе знаю. Що сталося?

Я зітхнула й набрала:

Я: Він написав.

Влада: ХТО?

Я: Не кричи. Маркіян.

Три крапки з’явилися й зникли кілька разів.

Влада: Я зараз приїду.

Я: Не треба.

Влада: Тоді хоча б розкажи, що він хотів.

Я: Поговорити. Я сказала, що нам нема про що говорити.

Влада: І правильно. Але, Дарин, якщо він почне діставати тебе, одразу кажи мені.

Я відклала телефон і зробила ковток кави.

Влада завжди була такою. Могла жартувати з будь-якого приводу, але варто було комусь образити близьку їй людину — і від її легковажності не залишалося й сліду.

Ми познайомилися ще в університеті. Вона була однією з небагатьох, хто бачив мене не лише усміхненою, а й розбитою після розриву з Маркіяном.

І, мабуть, саме тому я не хотіла знову втягувати її в цю історію.

Близько десятої я вирішила розібрати останні коробки.

У вітальні ще стояли дві великі картонні коробки з речами, які я не встигла розкласти напередодні. Я дістала з однієї кілька книг, поставила їх на полицю, потім знайшла рамку з фотографією, де ми з Владою стояли біля університету.

— Оце так час летить, — тихо сказала я.

Поставила рамку на комод і взялася за наступну коробку.

За пів години квартира вже почала набувати вигляду житла, а не складу переїзду. Я навіть увімкнула музику й трохи розслабилася.

Поки не почула стукіт.

Я завмерла.

Хтось стукав у двері.

Спочатку я подумала, що це Влада, хоча вона не попереджала, що приїде. Потім згадала про сусідку, яку зустріла в ліфті напередодні.

Я підійшла до дверей і подивилася у вічко.

Маркіян.

Звісно.

Мені знадобилося кілька секунд, щоб вирішити, чи взагалі відчиняти. Найбільше хотілося зробити вигляд, що мене немає вдома.

Але він постукав знову.

Я відчинила двері, залишивши ланцюжок.

— Що тобі потрібно?

Він стояв навпроти у темних джинсах і чорній футболці. Волосся трохи розтріпане, в одній руці телефон, в іншій — невеликий паперовий пакет.

Його погляд ковзнув по моєму обличчю.

— Доброго ранку.

— Не думаю, що ми настільки близькі, щоб вітатися.

Він ледь помітно всміхнувся.

— Бачу, характер не змінився.

— А ти, як завжди, надто багато собі дозволяєш.

Усмішка зникла.

— Я приніс тобі це.

Він трохи підняв пакет.

— Що там?

— Кава. І круасан.

Я подивилася на нього, потім на пакет.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Маркіяне, я не приймаю подарунків від людей, які три роки тому навіть не змогли нормально попрощатися.

Він опустив руку.

— Це просто кава, Дарино.

— Тоді випий її сам.

Я вже хотіла зачинити двері, але він заговорив знову:

— Нам усе одно доведеться бачитися. Ми живемо навпроти.

— Це не означає, що ми повинні спілкуватися.

— Я й не кажу, що повинні.

— Тоді не стукай у мої двері.

Я зачинила двері, не чекаючи відповіді.

Кілька секунд стояла нерухомо, тримаючись рукою за ручку.

Потім видихнула.

Чудово. Просто чудово.

Я переїхала в нову квартиру, щоб почати життя з чистого аркуша, а натомість отримала сусіда, який вирішив, що може знову з’являтися в моєму житті з кавою та круасанами.

Ніби нічого не сталося.

Опівдні я нарешті вийшла з квартири.

Потрібно було купити кілька дрібниць для дому, а ще забрати замовлення з пошти. Я зачинила двері, перевірила ключі в сумці й повернулася до ліфта.

Та щойно натиснула кнопку виклику, за спиною почулися кроки.

— Дарино.

Я заплющила очі.

Можливо, якщо не обертатися, він зникне.

— Я знаю, що ти мене чуєш.

— На жаль.

Маркіян зупинився поруч.

— Ти завжди така привітна із сусідами?

— Тільки з тими, хто не розуміє слова «не чіпай мене».