24 - Лагодити і відкриватися

Ми знову чаюємо в її садку.

Перекладаю виделку у праву руку. Мабуть, пару днів буде боляче друкувати і про підтягування можна забути. Як це я так? Навіть не помітив, що занадто сильно стискаю скляний уламок.

А як скинув на підлогу тарілку з яблуками – проґавив взагалі. 

Щойно Татка вибігла з кухні до розмови зі своїм “нареченим”, на мене опустилося якесь помутніння.

Ми ж так добре проводили час. Мирно і злагоджено готували щось солоденьке. А потім це солоденьке можна було б заїсти ще чимось солодшим…

Та ж ні!

Знову цей її Маріос. Ім’я-то яке в нього – наче натякає на неприємності.

– То як справи на Кіпрі? – питаю сухо. Та головне – навіщо?

Ніколи не вважав себе схильним до мазохізму. Все колись трапляється в перший раз?

– Ем… все під контролем. Сьогодні мою свекруху відпустять додому.

– Майбутню, – дряпаю білий фарфор виделкою, не розрахувавши сили.

– Що?

– Майбутню свекруху. Ви ж ще… не…

– А, так. Але це справа часу.

Татка розсіяно і повільно розхитує у руках чашку. Обводить сумним поглядом своє трохи занедбане подвір’я і зупиняє очі на поржавілий гойдалці.

– Хочеш, можем переміститися туди, – пропоную, аби змінити дошкульну тему.

Я вперше відчуваю таку безпорадність із жінкою.

Здавалося б, ось вона, тремтить та хвилюється біля мене. Ось я – що від сили почуттів встромляю у себе гострі предмети. Але близкість розставання та якоїсь приреченості додає гіркоти в кожну нашу зустріч. Не дозволяє розслабитися, прислухатися до себе і природних імпульсів.

Але я буду використовувати кожну хвилинку, аби завоювати прихільність та довіру Тетяни.

– Ідем, покатаємось, – піднімаюсь. – Там вистачить місця на двох. Сто років не гойдався.

– Вона не працює.

– Це як?

Підходжу та оглядаю цього динозавра, смикаю металеві дроти, перевіряючи на міцність. Наче норм.

Так, фарба з деревини облупилася, але на функціональність то не впливає.

Сідаю та відштовшуюсь ногами від густої трави.

Над головою лунає жахливий скрегіт, а лавка ледь-ледь рухається, наче вона у сповільненому режимі чи на стоянковому гальмі.

– Треба спробувати змастити.

– Так, у мене навіть є чим. Та… – відмахується Таня та береться поправляти і без того охайно викладені серветки.

Дзвін її браслетів уривчастий, різький, як і її рухи.

– То неси, – не бачу великої проблеми у тому, аби зробити це зараз.

Татка піднімає голову та пильно дивиться на мене.

– Я викликала агента з продажу нерухомості. На завтра. А за п’ять днів я звідси поїду.

Ну от знову – мутна тінь беззмістовності падає на очі. Прикриваю їх та згадую, як сяяла Тетянка у тій оранжереї коло своїх дивних покручів. Ну то й що, що вона поїде за кілька днів?

Весь цей час їй може бути весело і приємно. Зі мною. А я все одно отримаю задоволення, задивляючись на неї.

Сьогодні, у цю мить.

Нехай я несвідомо образив ту старанну дівчинку, що химерно вдягалася та не шкодувала парфумів. З цим я вже нічого не зроблю.

А от змастити пару залізяк і компенсувати Тетяні з десяток нервових клітинок у моїх силах.

До того ж я із тих жабок, що борсаються в молоці до останнього.

Хто знає, можливо, якщо триматися на плаву достатньо довго, дочекаєшся поцілунку від принцеси. Вони ж інколи цілують жабок?

– Тим більше маємо привести цю старовину до ладу, – кажу впевнено. – Для агента. Нехай накине до ціни за наявний атракціон у дворі. То де взяти те мастило?

Про щось вона там думає у своїй світлій голові, кусаючи губки. Вони від того стають насиченого рожевого кольору. Ну що ж ти їх так мучиш? Хочеться підійти та відібрати їх у неї. Забрати своїми та показати, як треба поводитися з такою тендітністю. 

– Добре… – нарешті Таня долає якийсь внутрішній спротив, підводиться та йде до будинку.

За кілька хвилин приносить прозорий флакончик синтетичної олії. Це не зовсім те, що потрібно. Але будемо використовувати наявне.

– Я хотіла зробити це сама, та через цей дашок… Бачиш? Мастило не потряпляє, куди треба.

Сама? А де ж був її спеціаліст з надання комфортних умов проживання?

А! Я вже знаю – у ванній кімнаті та змащував він щось інше.

І я майже радію, що кіпріот стільки часу проводив у Татчиній ванні. Адже тепер маю нагоду зробити щось для неї, що пропустив він. Головне тепер – не осоромитися.

– Чекай… – оглядаю конструкцію та згадую, що бачив у аптечці потрібний інструмент. Масло достатньо рідке, аби набрати його в… – Шприц! Має спрацювати.

– Ох, точно! Зараз принесу, – дзвіночки її браслетів віддаляються зі швидкістю дівчини, якій дуже кортить погойдатися.

Щоб там вона не казала раніше.

Хвилин за десять гучність рипіння вже дозволяє не оглухнути, а амплітуда гойдання збільшується достатньо, аби відчути шкірою рух повітря. Воно лагідно овіває обличчя на кожному підйомі.

– Сідай, – вказую на вільне місце поруч, – під навантаженням мастило швидше розподілиться.

Крім того, я хочу розпитати в Татки дещо особисте, тож її близькість не завадить.

Поки вона наважується та вмощується поряд, ретельно затикаючи краї подолу під округлі та ніжно засмаглі стегна, я збираюся з думками.

Чорт, ненавиджу згадувати про свої помилки.

Та задля хорошої справи. Такої відданої, довірливої та схильної до самозречення на користь всяких егоїстичних чоловіків…

– Я розлучений, ти знаєш?

– Ти казав.

Над головою в черговий раз лунає виття зраненого вовка. Що ж, доречний музичний супровід до моїх зізнань.

Якщо хочеш, аби людина поділилася чимось таємним та заповітним, чимось вкрай особистим, – почни першим.

– Ми посварилися через яєчню.

– Хм…

– Ні, звичайно ж, була купа всього, а смажені яйця – лише привід. Просто… – в мене шкребе щось у горлі, тому зупиняюся на кілька уривчастих поверхневих подихів.