Глава 10

Я стояла і дивилася на могили. Над маминою вже гранітна плита, а батькова свіжа. Вінки, хрест. Дати через риску. Він прожив лише п'ятдесят років. Мама ще менше. А могли обоє жити та жити. Любити один одного. Бути щасливими. Дивитись, як дорослішаємо ми. Як стаємо на ноги і знаходимо себе у житті. Але цього не сталося. Як і чому? Скільки людей ставили собі такі самі питання і так само не знаходили на них відповідей. Але навіть якщо їх знайти, що це змінить?

Перевела погляд на брата. Начисто поголений і вмитий. Синець на вилиці тоналкою замазаний. У нагладженій чорній сорочці під розстебнутою курткою. На перший погляд, звичайний хлопець, який нещодавно з кимось побився. А якщо трохи краще придивитися, видно припухлості навколо очей, ніяк не пов'язані з отриманим від Вєтрова ударом по обличчю. І загалом обличчя округле, хоч сам він стрункий. Худий навіть. На мене Денис не дивився. І ні слова не говорив понад необхідний мінімум, щоб домовитися, коли поїдемо.

Окрім нас на цвинтарі лише священик та сусідка тітка Віра. Всі. Більше нікого.

- Ти розумієш, що можеш закінчити, як він?

- Знову ти за старе, га? Найкращого часу знайти не могла?

- Не могла, Денисе! Не могла! І повірити, що правда можна не бачити, що на дно котишся або, бачачи, начхати на це теж - не можу.

Він пом'явся.

- Я це... Кураторові дзвонив. Просив, щоб у становище увійшли. Батько помер…

Та вже… У становище. До тремтіння мене лякала манера його розмови. Як сильно вона нагадувала батьківську.

– Мені два місяці дали все закрити.

- І як? Закриєш?

- А думаєш, зможу? За два місяці всього? У такому стані. Але є один варіант, - він почухав у потилиці, - Курсачі можуть зробити там. Деякі заліки закрити. Але... Віддячити треба. Сама розумієш. А в мене голяка по грошах.

Я засміялася. Тітка Віра докірливо глянула на мене. Ще б. Реготати на цвинтарі, та ще й у день похорону. Але зупинитись я не могла. Тому що від розпачу і безвиході краще сміятися, ніж ридати.

- Так заробляй іди, Денисе. Офіціант, кур'єр, продавець-консультант, охоронець, прибиральник зрештою… Усі роботи до твоїх послуг, - я попрямувала до виходу з цвинтаря.

- А вчитись мені коли?

– А тоді ж, коли я встигала вчитися після того, як «звалила і дорогу додому забула». Вночі. У перервах між змінами.

- Я, між іншим, намагаюся все виправити! А ти мені навіть руку допомоги не простягаєш! Сестра!

- Так а я простягала. Весь час, після того, як у «столицю поїхала, забивши на всіх». Ти цю руку кусав, а я все одно простягала. Знову і знову. Але тепер все, братику. Все сам. Ти дорослий. Поки не побачу, що сам щось робиш, ані копійки не дам.

Набучився. Руки в кулаки стиснув. А потім синець на обличчі потер. Згадав, мабуть, Вєтрова. І промовчав.

- Гаразд, я зрозумів.

І швидким кроком пішов геть.

- Навіщо ти так, Златочко? - зробила крок до мене тітка Віра. - Братик же твій, молодшенький. Кров рідна. Один у тебе рідненький у світі залишився. Важко йому, бачиш. Ні мами, ні тата…

- Так важко. Мені лише легко, - випалила я і теж пішла геть.

Вийшла за ворота цвинтаря, попрямувала до автобусної зупинки. Хотілося виїхати звідси. Це містечко тиснуло. Саме повітря було просякнуте жахами, приниженнями та болем, яким стільки років не було видно ні кінця, ні краю.

Внутрішній голос волав, що не можна було так чинити. Треба було дати грошей, зателефонувати декану ще раз, дати хабаря. Знову сподіватися, що ось цього разу точно... Але таке вже було і не раз. Не можна робити те саме знову і знову і сподіватися на інший результат. Це божевілля.

За кілька хвилин біля мене загальмувала чорна «лачетті».

- На станцію? - опустивши вікно крикнув невиразно знайомий чоловік середніх років.

- Так.

Я сіла на заднє сидіння. Ось це удача! Дістануся до станції за двадцять хвилин... Коли там найближча електричка?

- Ой, ніяк Злата? - ахнув водій, дивлячись у дзеркало заднього виду. - Скільки років скільки зим. Яка ти красуня стала, дівчинко! А мене пам'ятаєш? Я дядько Слава, тато Жені Світлової. У сусідньому парадному живемо.

- Пам'ятаю, - посміхнулася я.

Тільки дядьком Славою ти мені ніколи не був. Я і тебе згадала, і, звичайно ж, твою Женечку, мою однокласницю. Чистеньке, маленьке дівчисько, що виросло в товстозаду дівчину, яка з молодшої школи найголосніше висміювала мої старі залатані шмотки і дешеві зошити з «газетними» листками. А сам ти, дядько Славо, у свою чергу, разом із дружиною, як і багато інших батьків моїх однокласників, усіма силами забороняли дітям спілкуватися з донькою алкашів». Навіть сиділа я завжди сама за партою.

- Ну як живеш, розповідай? – тоном старого друга сім'ї, спитав Світлов-старший. - Заміж вийшла?

- Поки ні. Університет закінчила, зараз архітектором працюю у великій фірмі.

- Оце так!

Від його щирого подиву стало прикро. Звісно, ​​який відсоток неблагополучних дітей не виростає у таких самих неблагополучних дорослих?

- А Женя як?

– Заміж вийшла, онуків нам народила вже двох. Зараз на третього чекають, - затараторив чоловік. - Зять на станції працює, машиністом. Живуть з нами поки що ...

Замовк, зосереджено намагаючись розминутися з вантажівкою на вузькій ґрунтовій дорозі. Та ляпнулася в глибоку калюжу, обливши майже чисту «лачетті» брудом. Свєтлов опустив вікно і став кричати матом на водія. Той відповідав у тій самій манері. Обидва розійшлися так, що я стурбувалася, щоб до бійки не дійшло. Доведеться тоді пішки тупотіти до наступної зупинки… На щастя, здоровий глузд переміг і з машин ніхто не вийшов. Залишок шляху був подоланий у мовчанні, порушуваному лише злісним дядьславиним бурчанням у густі майже сиві вуса.

- Скільки я винна, дядьку Славе? - запитала, коли він загальмував біля станції.

- Та ні, грошей не треба, - замахав руками він. - По-сусідськи…

Ага. По-сусідськи. Це коли ми встигли добрими сусідами стати?