Глава 9

У мене було мало хороших спогадів про дитинство. А про батька не було жодного. Взагалі. Хоч скільки разів я намагалася відшукати в темних куточках пам'яті хоч щось, не вийшло жодного разу. Він ніколи не катав мене на плечах, не грався зі мною. Не водив гуляти у парк чи на атракціони. Не купував морозива. Навіть на жодне Перше вересня не прийшов.

І все-таки це був мій батько. Хоч як я ненавиділа його за побої, дебоші і за мамине поламане життя… Це був мій батько.

Я сиділа на скособоченому кріслі в напівзруйнованій, захаращеній хрущовці, що смердить алкоголем і нечистотами, і сліпо дивилася перед собою. Сліз не було. Були холод, порожнеча та темрява.

- Це ти винна. Забила на всіх, у столицю свою поїхала. Дивно, що сьогодні з улюбленої роботи вирвалася, - вперше за всі години, що минули з моменту, коли я заїхала за ним, щоб разом вирушити додому, подав голос брат.

Він продовжував кричати щось у такому дусі, а я заткнула вуха, закрила обличчя руками, намагаючись сховатися. Так само, як це робила в дитинстві.

- На мене дивись, погань! – Денис раптом боляче схопив мене за передпліччя і зірвав із крісла.

Затряс, бризкаючи слиною і голосно матюкаючись. Опухле обличчя брата так нагадувало зараз батькове. Цей голос, прокурений, просочений алкоголем… Запах…

Все всередині мене стиснуло від жаху. У горлі спазм – не закричати та не заплакати.

- Денечко, що ж ти робиш? – заголосила сусідка, тітка Віра. – Це ж сестра твоя…

Він гаркнув на неї, послав. І літня жінка зляканою мишею вислизнула з кімнати. Скільки разів бувало так багато років тому?

Денис ударив мене по обличчю і я, втративши рівновагу, впала на брудну підлогу. Захникала, більше не могла стримуватись. Стиснулась вся, закриваючи голову руками в очікуванні побоїв. Занадто часто в дитинстві бувало так само.

Раптом із туману перед очима проступила постать Вєтрова. Може, в мене струс якийсь і через нього галюцинації? Адже він ніяк не міг опинитися тут.

Гучно заматерившись, він врізав Денису так сильно, що той улетів у стіну.

- … вона твоя сестра, дебіл! Ще раз її зачепиш, я тобі хребет зламаю, зрозумів?! – прокричав Вєтров, трясучи Дениса так само, як, той мене хвилину тому.

- З-зрозумів, - пропищав той, шморгаючи носом, з якого бігла червона юшка.

- Вийшов звідси!

Вєтров виштовхнув Дениса за двері, замкнув їх. Потім підійшов до мене. Я закрила обличчя руками, заплакала. Від розпачу, від жаху, болю і сорому, що він ось це все бачив. Що моє життя таке…

Мене підняли з підлоги, притиснули до пахучого деревним парфумом пальто. Я відчула дотик холодних губ до своєї маківки. Під щокою глухо калатало серце. Стало тепло. Виникло дивне, забуте відчуття, що я не сама.

- Поплач, Златовласко, - якимось іншим голосом промовив чоловік, - полегшає.

Забрався рукою в моє волосся, пропустив його між пальцями. Погладив по голові так, як напевно зробив би це батько, заспокоюючи доньку. Напевно… Адже в мене такого батька ніколи не було. А тепер немає жодного взагалі.

- Треба було щось зробити. Може, клініка якась. Психотерапевти. Потрібно було спробувати знайти можливість допомогти йому…

- Ти нічого не змінила б, зрозуміло? Людина кончена. Все. Він це сам вибрав.

Усередині піднялася хвиля протесту. Та хто ти такий...

- Слухай, не тобі судити, зрозуміло? - я вивернулася з його рук і піднялася з підлоги.

Похитнулася.

Вєтров, що став слідом, підтримав під лікоть. Я смикнула руку, витерла обличчя.

- Звичайно, я не правий. У тебе був чудовий батько, найкращий. Він тебе любив, дбав, орав, як віл, щоб дати тобі все, а ти кинула його в старості напризволяще. І він через це помер. Все так, правда?

Нова хвиля сліз. Від них рвалося серце, перехоплювало подих, але водночас легшало.

Вєтров посадив мене назад у крісло. Звідкись узялася склянка теплої води, яка пахла якимись ліками. Примудрившись не вдавитись, я осушила його.

- Мої люди тут все організують, а ми до міста поїдемо. Скажеш потім, з хатою що робити…

Все, що я змогла це кивнути. Вєтров укутав мене в пальто і вивів надвір. Свіже повітря після затхлого смороду підбадьорило, проганяючи слабкість. Протверезило ...

- Руслан, мені нічого не треба. Я вдячна, що приїхав, та на цьому все. Допомоги ніякої я не прийму від тебе. Іди, будь ласка.

На точених вилицях заграли жовна.

- Щоб твій братик-імбеціл тебе покалічив?

- Не смій…

- Так все, Злато! Ми зараз сядемо в ту тачку і поїдемо звідси. Ти відпочинеш, отямишся. Це не обговорюється!

І підштовхнув мене у напрямку позашляховика. Немов на автопілоті, я слухняно подалася до блискучого в променях полуденного сонця автомобілю. Вєтров сів зі мною на заднє сидіння. Між ним та водійським піднялася темна перегородка.

- Скоро заправка буде, каву вип'ємо і поїмо щось. Ти ж стопудово без сніданку, - сказав він.

Потім завис у телефоні. А я сліпо дивилася на чорно-сірий світ за тонованим вікном. Як ступор якийсь. Загалом не розуміла, що відбувається. Наче я спала і бачила сон. Сюрреалістичний. У якому я маю когось, хто здатний захистити. Вирішити будь-які проблеми замість мене одним клацанням пальців.

Колись у мене вже так було. Давним давно. В іншому житті.

*****

- Руслане, доїдемо до станції і висадиш мене. Я сама поїду додому.

Після перших ковтків кави до мене наче повернувся розум. А разом із ним розуміння ситуації, в якій я опинилася. Точніше ні, не так, адже якого рожна Вєтров потягнувся за мною, я не розуміла.

- Знову?

- А ще краще повернуся назад. Мені треба знайти брата. І взагалі…

- Схоже, що тебе не дійшло, Злато. Буде так, як я сказав, і крапка. Про брательника не парся. Його мої люди доглянуть.

Хотілося закричати на нього, але я стрималася. На повні груди вдихнула свіже повітря. Ковтнула каву. Покатала на язику її приємний гіркуватий смак із тонкою кислинкою. Гарний напій. Начебто не на звичайній заправці куплений. Обвела поглядом залиту сонцем територію заправки, навмисно уважно розглядаючи зелену вивіску, скляні стіни магазинчика, машини, що повільно під'їжджають і від'їжджають, поспішаючих до своїх автомобілів людей зі стаканчиками кави і снеками в руках.